Вона просила спокою просила тиші
хоча душа бажала лише любові лише кохання
щоб не чути як долоні тремтять коли хреститься ними
щоб не бачити як квітнуть сади на чужих хрестинах
щоб не бути на сповіді не приймати чужі сповідання
про життя порожні і швидкоплинні
як ламаються кості від часу і швидко сивіє волосся
від років перебутих так-сяк безцільно і геть самотньо
час наступає завжди незворотньо і душить безжально
усі потуги твої усі бажання навіть ті в яких не зізнаєшся
час вбиває усе забирає життя встромляє ножа у серце
лишається згарище і попелище пусте пустельне і чорно-печальне
молилася тихо писала вірші про розлуку про розставання
сердець двох людей двох
і навіть душі із тілом
неначе у світі замало болю
замало смертей
неначе комусь бракує для колекції ще й цього лиха
неначе коли йдуть з життя
це приносить хоч комусь одному втіху
втіху хоч комусь крім того хто власне йде
мовчала про власну самотність ридала у власних віршах
від того що поруч немає нього немає щастя
від того що зрештою ніщо не приносить радість
від того що небо якщо дивитись сумними очима аж ніяк не блакитне і не голубе
від того що він впивається поглядом у серце її золоте
і бачить оголену душу прекрасну і дуже щиру
навіть в той час коли та душа втрачала віру
коли його погляд губиться в її очах і в її волоссі
Вона має знати
нічого не втрачено усе збереглося
і щастя чекає сміливості свого часу
щоб дати їм те життя
яке вони не навчились
цінувати відразу
14 травня 2015 [20:40>
у маршрутці дорогою додому
