Сидів невільник в проклятій камері,
де не чудес, не світу.
Нагородили такими карами,
хоч сиди, гріхи сповідуй.
За помилки платять дорого,
впевнився тяжкими днями.
Невинна самотність стала ворогом,
Заздрив. Не літав з птахами.
Замість неба зїдати очима стелю,
щоб, побачити краєм ока синє.
Всі спроби марні в пустелю,
не привід для власної гордині.
Безсонні ночі на вухо шептали:
" Ти втечеш звідси чи ні"?
Думкою цією звивини лоскотали,
і запалювали в ньому вогні.
Інколи було дуже важко.
Згадував, як пахнуть свіжі огірки,
як він стоїть серед ромашок,
і не проживає дні гіркі.
А суворі наглядачі його розуміли.
Йому в неволі, так здавалось.
Своїми ключами на нерви гриміли,
і не по імені називали.
Голос коханої миготів в голові,
невільнику часто ночами снилась,
як лежать в зеленій траві,
як до губ його нахилилась.
"Ах, який солодкий був сон"!
Адже, невільнику часто він снився,
як серця бились в унісон,
але це сон, постійно злився.
Дні і ночі. Дні - ночі,
так мимоволі безтурботно минали.
Невільник говорив: "Неволя - найважчий злочин"!
Стіни слухали, але мовчали.
Довго думав, довго вагався
надумав втекти наш герой.
Довго від цієї думки здригався.
Приміряв на себе нову роль.
Вирив яму маленьку він,
щоб туди пролізти нишком.
Відчув запах землі і змін
та страху свого трішки.
Довго рив, довго пролізав
побачив світло в кінці яскраве,
але, як виявилось, невільник спав.
Неволя - сон.
Заснув з милою на травах...
