Петрик не міг вже дочекатись літніх канікул. Йому так хотілося швидше поїхати в село до дідуся і бабусі. О, як же він буде там відпочивати, гасатиме босоніж по калюжам, борсатиметься у ставку, ніжитиметься на сонечку. Він вже навіть уявив себе там, і на хвилинку, йому здалося, що запахло свіженькими, щойно випеченими пиріжками. Які ж добрі пиріжки пекла його бабуся. Від одних спогадів у нього вже буркотіло у животі.
Дні пролетіли швидко і ось омріяний день настав. Петрик обійняв дідуся і бабусю, розцілував їх в обидві щоки і побіг до ставка. День був спекотний. Тільки у воді було так добре, що вилазити не хотілось. Наплававшись досхочу хлопчик пішов додому. По дорозі він розглядав все навколо і планував, як він проведе день завтра.
- Петрику, хутчіш іди. Вечеря стигне. – гукнула бабуся.
- Вже біжу. – озвався Петрик.
Він швиденько сів за стіл. Все так смачно пахло, що здавалося, очима б з’їв усе.
- Вночі буде дощ. – сказав дідусь.
- Чому? – здивовано промовив Петрик.
- Бо сьогодні бач як парко було. Вже вітер хмари наганяє.
Усі плани Петрика провалились. В нього аж зіпсувався апетит. Вставши з-за столу він попрямував до дверей.
- Ти ж майже нічого не поїв. Візьми хоч печива чи мармеладу. – сказала бабуся.
- Добре. – відповів Петрик.
Він підійшов до вазочки узяв декілька мармеладок, поклав їх до кишені і пішов у кімнату.
Хоч вже було пізно, та йому не спалося. За вікном вже блискало і було чути грім. Через декілька хвилин пішов дощ. Петрик дивився, як по вікні стікають краплинки, йому було так само сумно, як і дощу. В хаті стояла тиша, всі поснули і він вже теж почав вмощуватись і готуватись до сну. Він вимкнув світло і вже закрив очі, як раптом щось ніби зашаруділо десь на горищі. Потім він почув дуже тихенький тупіт, а за хвилинку, коли за вікном почувся грім, щось зойкнуло і побігло.
Що ж то таке? Петрик аж рот розкрив від подиву. Йому дуже кортіло дізнатися що то було, але на горище іти вночі він побоявся.
Прокинувшись і поснідавши від побіг до комори. Там була величезна драбина по якій він піднявся на горище. Піднімався він тихенько, щоб не сполохати таємничого топотуна.
Оглянувши всі закутки і всі шпарини і не знайшовши нікого, він сів біля вікна. На дворі все ще йшов дощ. Він згадав про мармелад, який лежав у його кишені. Дістав і почав їсти. Раптом щось зашурхотіло. Петрик озирнувся, але нікого не побачив. Мармелад був такий смачний, що хлопчик аж закрив очі від задоволення. Коли ж він потягнувся в кишеню за наступною мармеладкою, то не знайшов її там. Замість цього десь почулося прицмокування і зойки радості.
Коли хлопчик вирішив дізнатися звідки вони доносяться, то знову почув тупіт. Цей хтось уже встиг утекти.
- Хто тут? – спитав Петрик.
Але відповіді не було.
Цілий день хлопчик думав про те що сталося на горищі. Він ламав голову, що ж то могло там бути? І вирішив неодмінно вистежити любителя мармеладу.
Тепер він вже не згадував про свої недавні плани. Його голова була забита іншими думками.
Декілька спроб упіймати незнайомця закінчилися провалом. Мармелад ніби сам кудись зникав. Петрик був упертим хлопчиком і тому не полишав спроб.
Нарешті він таки придумав хороший план. Він поклав мармелад у довгу тонку коробку на самісіньке дно, а потім перевернув її і поклав на підлогу горища. Сів недалеко від неї і став чекати.
Час минав, але нічого не відбувалося, тоді він узяв з кишені мармеладку і сховав її у руці. Підійшов до коробки і зробив вигляд, що дістав мармелад звідти. А потім смакуючи його почав відходити.
Не встиг він зробити і трьох кроків, як почув, що щось побігло усередині коробки. Тоді він швидко повернувся і закрив її.
- Впіймав! – радісно закричав Петрик.
В коробці спочатку настала тиша, а потім хтось почав дряпатись і борсатись. На горищі було мало світла, а тому Петрик вирішив спуститись до своєї кімнати. Він узяв велику банку і витрусив в неї вміст коробки. Враз у банці щось заметушилося, спробувало вилізти, та не змогло, а тоді гірко заплакало.
- Я тебе не ображу. – промовив Петрик.
У відповідь була тиша.
Хлопчик почав роздивлятися свою знахідку. Це була маленька дівчинка з довгим коричневим волоссям, у старенькому одязі, на ніжках у неї були намотані клаптики тканини, яка мала не дуже привабливий вигляд. Коли вона підвела голову, то він побачив великі смарагдові очі, що дивилися з під лоба на нього.
- Ти мене розумієш?- спитав Петрик.
- Так. – відповіла незнайомка.
- Хто ти?
- Я домова. Недавно оселилася тут. Власники попереднього будинку поїхали назавжди і я знайшла собі інший дім.
- У тебе є ім’я? – запитав Петрик.
- Ні немає.
- Тоді я називатиму тебе мармеладкою. Згода?
- Мені подобається. – відповіла дівчинка.
- Якщо я тебе випущу з банки, то ти не втечеш? – запитав Петрик.
- Ні. Обіцяю.
Хлопчик нахилив банку і Мармеладка вийшла і сіла на столі. Вони довго розмовляли. Петрик запропонував дівчинці пожити в його кімнаті. Вона погодилась, але попросила нікому не розповідати про неї. Вони потоваришували. Він брав Мармеладку з собою на ставок, пригощав її печивом і звичайно мармеладом. У бабусі Петрик узяв декілька клаптиків тканини з яких дівчинка зробила собі новий одяг.
Літо промайнуло швидко і Петрикові час було повертатися до батьків. Він хотів щоб Мармеладка поїхала з ним, але вона відмовилася. Сказала, що буде приглядати за Петриковими дідусем і бабусею.
- Нічого, я приїду на осінні канікули, а потім на зимові. – сказав Петрик.
Мармеладка посміхнулася і сказала:
- Я чекатиму на тебе.
- А я привозитиму тобі мармелад.
І вони засміялись. Петрик попрощався з дівчинкою, а потім з дідусем і бабусею.
Вдома він часто згадував про Мармеладку і чекав, коли настануть осінні канікули.
