Запитала мати сина:
«Сину мій, синочку!
Хто одів на тебе сіру
Цинкову сорочку?
Я ж на тебе так чекала,
Я ночей не спала.
Я біленьке полотно
На сорочку ткала.
А як стала її шити,
Господа благала,
Щоб тебе у цю сорочку
Я до шлюбу вбрала.
А як стала вишивати-
Себе дивувала.
Усі барви України
Вишивка ввібрала.
Та ось раптом серед столу
Тріснув новий глечик…
А ти писав в листі додому,
Що став ширший в плечах.
Я з молитвою пшеницю
Вибрала із печі.
Та смерть холодна постукала
На самий Свят-вечір.
Як коляду я зачула –
Зірка засіяла.
А твоя у цю годину
Тихенько згасала.
Встань, синочку, -просить мати,
Відкрий очі сині.
Прийшли хлопці та дівчата,
А ти в домовині.
Ти послухай, мій рідненький,
Тобі б лиш кохати.
Чого йдеш такий гарненький
В сиру землю спати?
Я так тяжко на світ Божий
Тебе, синку, мала,
Та я щиро усю душу
Свою в тебе вклала.
Виріс ти вродливий, гарний,
Радість всій родині.
За що, Боже, мій синочок
Лежить в домовині?
Люди добрі, українці,
Діти мої милі!
Є в нас гори й синє море
Тут, на Україні.
Чом наказ був: «В чужі гори!»,
Де чужії люди?
Де ворожі кулі смертю
Літали повсюди?
Пригадала, як плекали
Тебе мої груди.
А тепер тебе востаннє
Принесли ці люди.
Cпи, мій сину, спи, синочку,
І хай усі знають,
Що у вишитих сорочках
Ангели літають.»
Роде славний, українці!
У журбі кріпіться.
І за хлопця молодого
Богу помоліться.
А сорочку-вишиванку
В скринях не тримайте!
В мирі, в радості, в любові
Гідно прославляйте!
