Він дивився на світ своїми очима,
душа в нього щира, а в усмішці сила.
Дотик тендітний, та подих морозний
ледве живий і ходить безбожно.
Постійно мовчить, бо боїться сказати
не хоче щоб рідні почали страждати.
Відчувалися постріли і вибухи з гір,
крики жінок доносились з сіл.
Діти маленькі тікали й ховались,
не встигли вони з усіма попрощатись.
Андрій все стояв і дивився у даль.
Душа похолола й на серці скрижаль,
а так хоче знову, щоб мирно настало,
щоб світ піднімався й щоб все розквітало.
Зустрівшись зі злом опустив він курок
і тисячі пуль полетіли в вісок.
Падали велетні, як сіно покошене
життя в них немов, як чобіт поношене.
Немав він вже наміру бігти, як миша
хоче, щоб місто заповнила тиша.
Згадав про дружину, про доньку та сина
побіг він вперед сміючись мов дитина...