Ну що ж,
я починаю примітивно.
Було нам разом добре?
Якось так.
Та ось, що дуже дивно,
у голові моїй ще й досі той бардак.
Не можу звикнутися,
все пройшло,
минуло навіть те,
чого й не сталось.
Ми не змогли подарувати
одне одному крило.
Ми різні надто,
різні ми замало.
Та що я говорю?
займенник зайвий.
Ні «ми», ні «нас»
ніколи не було.
Та Ви, мадам,
прошу одне Вас: знайте,
пливе по-колу човен
із одним веслом.
Я не повчати намагаюсь.
Слово честі.
Я не учитель,
як предметом – почуття.
Ви самі бачили,
що деколи я черствий.
Не буду плакатись,
таке моє життя.
…
Помітив Вас я вже давно,
десь близько року.
Та тіло бачити –
не бачити душі!
Я був тоді безсилий
для сердечних кроків,
Тому й писав про карооку всі вірші.
Яке прокляття –
віддавати душу римам,
вичавлювати з кров’ю ці рядки.
Але змішавши із вином
і цигарковим димом,
нарешті ставити в кінці рядків крапки.
Так само і минулої зими,
вона мене змінила,
Ви змінились, -
я сам собі сказав: зніми
із серця зайве, й набирайся сили.
Тоді народу України накипіло.
Я відчував тоді рішучості порив
і ми пліч-о-пліч билися
за браве діло
Своєю силою, без сподівання див.
І засиніла на плечі моєму «Воля»,
патріотизм назовні вийшов мій.
На все життя я українця
вибрав долю.
Хтось менше пристрасний
хай каже, що я дурний.
Я це пишу,
бо це мене хвилює
так само,
як хвилюєте і Ви.
Готовий проміняти
ручку кулькову на кулі
й автомат,
бо з вірою у серці я живий.
Прошу пробачити мене.
Душа глибока,
якщо одне зачепиш,
тягнеш все відразу.
Я Вам бажаю, леді кароока,
щоб у життєві грози
були Ви міцності алмаза,
щоб на щоках були
лише від щастя сльози.
Я по собі лишаю німий звук
у ці січневі слизисті морози.
З любов’ю,
Юра Конончук.
