Втікає сон, десь загубився спокій.
Накрила вже давно усе пітьма.
Лиш зорі миготять в безодній.
А непокірна осінь,- морозами частіше обійма.
Думки бентежать -наші дні,
Коли похмурий день, як ніч.
Коли керують світом чорні душі,
Та й ближньому не йде ніхто на поміч.
Зоре, чому в цей час звела нас доля?
В полоні серце - викликає подив,
Так раптом захопило подих.
Та звідкіля ж солодка ця неволя?
А в небі ж тих зірок без міри.
Знайшов свою після років зневіри.
Як випадкові перехожі,
Загублені зустрілись ми в безмежжі.
У кожного своя стежина.
А може в нас вона єдина.
Підкаже що, шалене серце в ейфорії?
Як важко, сподіватись без надії.
