Осінь...ця пора для мене ніби початок сну...Сну який огортає і природу,і мене саму...Я відчуваю,як поволі засинають мої почуття,щоб не замерзнути взимку.Вони спатимуть в очікуванні весни,в очікуванні тепла і сонця.Вони бачитимуть сни,купатимуться в мріях і лиш раз у раз будуть надсилати мені теплі імпульси,щоб моє серце не скрижаніло...Я люблю зиму,люблю сніг.Так красиво,коли дерева стоять ніби в теплих хутряних шапках,а під ногами риплять пластвці-сніжинки...Та я не люблю холод...мороз завжди намагається якнайболючіше ущипнути мене за щоки,кольнути в очі,приморозити пальці,пробратись до самої душі і вкрити її крижаним серпанком...
Восени мій сум накриває мене з головою,своєю полум'яною ковдрою,яка не гріє,а просто люто і грізно пече...намагається задурманити мій розум і змусити збитись з мого шляху...Я не прошу допомоги,я кричу,але ніхто не чує...Я побачила тебе і щось хвилею сколихнулось в душі,то мабуть струни душі дали слабинку...Ти перший хто на них заграв,хоч усього лише мить...Я чомусь одразу почала будувати повітряні замки і хмарочоси із мрій,але буревій реальності сильніший і він одним лише подихом зруйнував все,зніс на перший погляд міцні стіни і повибивав шиби.Скоро зима...скоро зима,тому моє серце шукає без тями тепла і того,хто б хоч руки зігрів у своїх долонях...Але ця розкіш не для мене...така душа і таке серце,як мої нікому не потрібні...Але я не впадаю у відчай...я просто змирюсь,я просто буду плисти по течії...У мене ж є небо,місяць,зорі,вітер...я довіряю їм свої таємниці.Є ще й музика,вона одна проливається не лише звуками,а й сльозами з моїх очей тихої ночі,в пітьмі,в якій ніхто не осудить...
