Сумує осінь за змарнілою красою,
Сиви́ни вій розкішних вкрили небосхил,
Дощу рясні великі краплі на вікні сльозою
Застигли й змили на землі весь літній пил.
Промита, мокра осінь сяє чистотою.
Відходить листопад, неначе в небуття.
Голосить, тужить, плаче осінь самотою, –
Гудіння чути в кронах, а в дротах виття.
Терпким сповиті сумом ліс, сади і ниви,
А тиша дощовими краплями бринить,
Не чути більше у гаях пісень пташиних,
Не виглядає сонце душу звеселить.
Але чомусь приємна ця пора прощальна:
Волога, свіжість, вітру невгамовний гнів.
Вже скоро вдягне саван погребальний
Зима, прикрасить землю пухом із снігів.
23.11.2010 р.
