Капітан із матросом піднімалися вище у гору.
Небо ще було чорняве без світла та хмарне.
Пройшли вже цей шлях який сповнений болем.
Навколо каміння та рухатись марно.
І ось перед ними зявилась всевишня фортеця.
Нікого небуло та тільки двері дубові.
Напис з металу був міцно стертий.
Двері в тілах, які сповнені свіжої крові.
Зі злістю й ненавистю рушили прямо у двері.
Капітан та матрос із силою стукнули їх.
Відкрились із гуркотом та розтрощились у сфері.
Пронісся по замку примарний й пронизливий сміх.
Скарби завиднілись в далі цього жаху людського.
Побіг капітан дивлячись лишень в перед себе.
Не було йому вже нічого страшного.
Примари повстали та виникли з неба.
Матрос ще стояв, проте він був не живий.
Душу забрали у нього примари трикляті.
"Боже!Матросе!Що я з тобою зробив?
"Треба пошвидше із замку самому збігати".
Забравши з собою в дорогу трикляті скарби.
Почав капітан наш помалу з фортеці тікати.
Дорогою він дав собі слово" Живи"
Свою шаблю почав він собі діставати
Душі примарні взлетіли й пішли у атаку.
Міцний капітан був хоробрий й завзятий вояка.
Примари наносили смутку жахливості й краху.
Його моряки піднялися із пуху та праху.
Замок триклятий поринув в епічні руїни.
І острів вглибився у світлі й небесні краї.
Та втік капітан і направився в порт Надії.
Пронісся ще сміх та зник у примарній пітьмі.
