У хаті моторошно, пустка...
Стоїш сліпа від горя і німа.
На голові жалобна хустка –
знак трауру по тих, кого нема.
Ти щойно матір поховала,
і впала, розіп'ялась на хресті.
Вона тебе не дочекала,
пішла з життя, а ти була в путі.
Не встигла очі їй закрити,
прошепотіти: "Матінко, прощай!",
слізьми солоними омити
ту рідну душу, що збиралась в Р а й.
Аеропорт. Затримка рейсу...
Летіла птахом подумки сюди.
З кутка в куток ходила, як по лезу,
з фатальним болем й відчуттям біди.
Відтак... не встигла до матусі,
коли вона була іще жива,
хоча живеш постійно в русі,
ти бізнес-леді, жінка ділова.
А нині нікуди спішити,
бо зупинився час і цілий світ.
Було б раніш сюди летіти,
не покладатись на "Аеросвіт".
Колись так батька поховала,
і теж тоді не встигла на поклін.
Душа од відчаю стогнала,
почувши журний погребальний дзвін.
Допіру й матір полишила
лише-но світлу пам'ять по собі,
і свіжу із хрестом могилу
з вінками квітів на сирім горбі.
А в хаті свічка догорає,
що ледве вже освітлює кути.
Щем невимовний серце крає:
"Затримка рейсу... Матінко, прости..."
