Хтось бачив художника у час, коли він пише картину? Як бігають полотном його неспокійні очі? Як збільшуються його зіниці від того, що він розуміє - ось воно, евріка! Довгожданний діалог з Богом...Довгожданне інтерв'ю з небесами. Його необхідність, неначе ковтка свіжого повітря, неначе весняного цвітіння під час завірюхи. Чим пахнуть його зухвалі фарби, які він так неймовірно розташовує у здавалось би хаотичному, та насправді - гармонійному порядку. Хто знає, де будуть його картини завтра - чи в коридорах відомих галерей, чи на смітнику стануть достоянням бомжів, які спалять їх під час нічних посиденьок. Чи висітимуть вони у спальнях якихось відомих людей, котрі віддають за них великі гроші, не розуміючи, що вони мають геть зовсім не матеріальну цінність. Що вони варті десятка таких Всесвітів, мільярдів таких портретних чи пейзажних замальовок. Геній? Господи, яке дурне і пафосне слово. Воно не має звучати поряд з тим, хто дійсно творить. Бо шедеври народжуються лише у тиші...Галас руйнує їх, ламає, наче щойно складений конструктор. Тож ніколи не дивіться на художника в час, коли він пише картину. Залиште його краще один на один з його невикладеним перед людські очі болем.
