На вулиці січневі круговерті,
Зухвалий сніг крокує навпрошки,
А я на кухні мружу очі вперті –
Збираю істин висохлі кришки.
Бо – розгубив, бо якось роздрібнились.
А як вони колишньому мені
Метеликами в очі-вікна бились!
Та вклякли тихо, бо шибки – скляні.
Прийшла, мабуть, до всіх лиха година.
Під вітром стогне і гіллястий в’яз,
А я у світі як тонка лозина –
Тріщу і гнусь, та ще не заков’яз.
Вже здавна повелось: коли негода –
Чи в цілім світі, чи в одній душі –
Це віщий знак, і це завжди нагода
Своїх думок збуйнілі комиші
Чи викосити геть, як не владнати,
Чи ризикнуть хоч спробувати, щоб
Серед усіх – єдину розпізнати,
Що виведе до світла із чащоб.
А я давно у заростях блукаю,
Обшарпався, і бачу проблиск вже,
Та за межу ступнути зволікаю –
Одвічний сумнів вихід стереже.
Непевності – сподвижники і слуги,
Супутники, надіями святі.
Завжди при вас міцні тенета туги –
Ці лагідні вуздечки у житті.
Мякі вони, до мене вже притерті,
Ці пута для розхристаних думок,
Та що ж мені – носити їх до смерті?
І берегти надуманий замок?
Та тільки – ні, вже начекався, досить,
І соромно уже в мої літа
Терпіти, як прагматики гундосять,
Що головне не засіб, а мета.
Що все життя – це відчайдушне раллі,
Це перегони за щасливий приз,
Що роздуми – попутні, а моралі –
Це гальма і небажаний сюрприз.
Багато їх, жадаючих гонитви,
Вони нахабні у такій борні,
Та сходи сонця – райдужні молитви,
Та заходи-молебні – все ж мені!
Я вийшов з них, і скоро в них розтану,
І совість не вважаю за дотеп.
Люблю людей, тужить не перестану,
Та дужче всього ятрить душу степ…
У вибалках не квіти – твань болотна,
На схилах лиш амброзія росте,
Ковильні пошматовано полотна,
І хлібне поле сіре і пусте.
Не половіє предковічне жито,
Від гербіцидів гинуть журавлі…
То як же нам не плакать, не тужити
На рідній цій зажуреній землі?
На історичній зібганій сторінці
Що не рядок – то куля і нагай,
Степи топтали турки, ляхи, німці,
Порядкував татарський малахай.
Та навіть наші браття-московити
Плели-снували хитрі манівці,
То що ж тепер – і нам вовками вити,
Зважаючи на всі наруги ці?
Не вірю я. Хай болю в нас – по вінця,
Хай горе, що було, ще не згуло –
Ми мужні щиросердні українці,
Спасем і степ, і місто, і село.
Мине і ця торгашеська навала,
Заціпить зуби дебет-кредит цей,
Ми стільки часу з вами змарнували –
Пора вже степу впорати лице.
Прости мене хто «істовий» і вибач,
Забудь хоч раз євангельське «терпи»,
Бо вже пора забути про налигач
Та братися за коси і серпи.
Ще дзвін бандури із віків доносить,
Ще майорить в піснях козацький стяг,
І я старий, набідувавшись досить,
Теж руки віршів до людей простяг:
Допоможіть, загинути не дайте.
Невпевненість – це мара і навіт.
Збудіть серця, Тараса пригадайте –
Його простий і мудрий Заповіт.
Допоможіть, засмучені. Доволі
Думками скніти, духом зубожіть,
Чужому вітру кланятися в полі,
Своїй землі гуртом допоможіть!
3 січня 2004
ID:
491781
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 11.04.2014 15:55:37
© дата внесення змiн: 24.04.2014 11:44:02
автор: Ник.С.Пичугин
Вкажіть причину вашої скарги
|
