А потім буде завтра. Ми візьмемо картатий коцик і підемо до води. Через протоптані, проте нерівні стежки босими ногами. Кров на ступнях – дань землі і природі, очищення. Розстелимо його на траві, і будемо пити легенями солоний бриз. А потім мені захочеться співати. Я завжди ношу з собою мою стареньку гітару, якою користувався ще тато. Візьму перший акорд і ти зразу вгадаєш пісню. Мою улюблену. Підспіваєш. Наші голоси будуть перекочуватися над водою, вітер буде шарпати їх і моє волосся, воно буде попадати тобі в рот і ти час від часу будеш забирати його рукою. Чайки і бездомні пси будуть нашими єдиними слухачами.
Будемо гуляти по воді, ступні будуть пекти від солі. Але ми все одно будемо гуляти по воді. Стане холодно, і навіть пси розбіжаться. А ми все одно будемо гуляти по воді.
Бо ми з тобою особливі. Тільки ми розуміємо наскільки критично мало часу ми маємо, щоб дихати. Що кожен наступний подих – мінус секунда разом. Тож дихай, дихай зі мною, дихай мною як я дихаю тобою.
Будемо кохатися прямо там, на березі нездоланного океану, на картатому коцику. Будемо ти мій, а я твоя. А разом ми щастя. Разом ми коти.
І співати. Мою улюблену.
На березі океану
дякую
