Коли проходить декілька років після смерті близької людини, починаєш відчувати себе випорожненим мішком, в якому залишилося лише кілька сантиметрів сміття. Так, мимовільно я забула, якого кольору були очі в мого батька, який його голос і як він, зазвичай, зачісував волосся. Час від часу мені хотілося заглянути в альбом зі сімейними фотографіями, щоб пригадати такі деталі. Але прикрість від того, що я це все забула і для повернення образів мені потрібні кольорові відображення на папері, лякали мене. Залишалося лише перебирати в своїй голові незліченну кількість подій, пов’язаних з чоловіком, який жив з тобою під одним дахом, ділив сніданки, обіди й вечері, купляв теплі осінні черевички, але насправді нічогісінько про тебе не знав. Мабуть, гадав, що ще матиме час на такі дурниці, як розмови.
Наповнений шприц морфієм тремтів в моїх руках в той час, як не відомий мені таксист на не відомій мені швидкості віз мене від лікарні до мого будинку, незважаючи на колір світлофорів, які траплялися дорогою. Спочатку цей чоловік, якому довелося транспортувати молоду дівчину з переляканим блідим обличчям, не наважувався нічого спитати. Лише через декілька хвилин поцікавився, чи необхідно їхати швидше. На що я одразу відповіла «так». Мабуть, мені дуже пощастило, що на виклик приїхала саме така розуміюча людина. Інакше – я не знаю, чи втримала б той морфій неушкодженим до приїзду додому.
Востаннє я тримала ледь теплу руку батька, стоячи перед ним навколішки. Виникало відчуття, що саме зараз потрібно просити за щось вибачення. Однак за що саме – я не знала. Попри все, я не могла усвідомити, що переді мною зараз відбувається щось метафізичне, і востаннє я заглядаю в очі батькові, і востаннє я можу почути його хрип і востаннє я взагалі маю батька. І стояла б я так незворушно , мабуть, довго. Якби нікого в той час не було в кімнаті. Але попри надто гучні думки в своїй голові я раптом розчула фразу «відпусти руку». Спочатку подивилася на батька, потім на бабусю, яка стояла наді мною і справді відпустила руку. Холодну.
І в той момент я відчувала, що була з батьком найбільш близькою за всі спільно прожиті роки. Хоча інколи я картала цього рідного мені чоловіка за те, що він не ділився своїми думками, мало втручався в особисте життя, та й взагалі в дечому абстрагувався від нас, тобто своєї сім’ї, тепер я усвідомлювала чітко, що по-іншому бути й не могло. Є такі люди, яким не треба слів, щоб знати все, що діється навколо. Отаким і він був – розбещений тишею і відчуттями.
Усе, що залишається нам у спадок від якихось явищ чи подій, згодом відмирає в мозку, як старіючі клітини. Ми зношуємо пам’ять, як зношують єдину пару зимового взуття. Ми зношуємо себе і згодом помічаємо це на шкірі. Ми втрачаємо саме те, що боїмося втратити. Ми люди, і не більше…
ID:
471605
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.01.2014 21:32:45
© дата внесення змiн: 10.01.2014 21:32:45
автор: Іванна Шкромида
Вкажіть причину вашої скарги
|
