Не посмію тобі говорити, як жити надалі
ти дорослий занадто, хоча недоріс до розмов -
незворушний, як штиль в океані. А я - наче кладка -
без кінця й перекладин. Скоріше - міцний мотузок.
І хитає мене штурмовий нерозбірливий вітер.
І торкаюсь поверхні твоєї на долі секунд.
Поки рвуть мої руки занадто сумбурні приливи,
ти відходиш на крок. Востаннє відходиш на крок.
Суть не в тому, що знаю обличчя твоє досконало
і ще довго висітиме перед очима твій страх.
Краще справді мовчати, коли говорити - замало,
краще справді втікати, коли ти промерз до кісток.
цікаво переданий шторм у душі, особливо коли контрастом виступає чужий сердечний штиль. але страх... страх, що не дадуть піти, умовлять залишитись, страх, що доведеться "ліпити відмазки", виправдовуватись. такого краще відпустити, з боягузами, які бояться сказати правду, нема що ловити.
5+5
Іванна Шкромида відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00