|
ГАЛАССВІТ
1.
Богданчик був єдиною дитиною у своїй матусі. Батька ніколи не знав і не бачив живим, бо помер він, коли його ще не було народжено у світ. Отак і ріс без нього зігрітий любов’ю рідної неньки. Можливо, це й спонукало його до різних пустощів, які самі, наче реп’яхи лізли зі своїми ідеями: то шибку в шкільному вікні розбити, то стільці для вчителів порошком із крейди намастити, то голубів чи гусей у сусідів лякати, то… то… А найбільше йому подобалося козі сусіда замість дзвіночків на шию чіпляти консервні бляшанки. Ото сміху біло.
І починався здійматися галас, здавалося, на цілий світ. То ж недарма назвали маленького розбишаку Галассвіт.
- Ну, що я можу зробити з ним? – плачучи, пояснювала мати. – Такий він у мене, безбатченко.
Матуся говорила правду. В цьому ніхто не сумнівався. Бо всі бачили, як він завзято працював на городі, керував кіньми сидячи у них на спині або на возі, щось майстрував, або доїв корову. А те що ріс забіякою – знали навіть горобці. Ні, він любив їх. Для нього кожен листочок на дереві, чи лопух у садку, чи трухлявий пень – були казковими героями. Бувало залишиться вдома або побіжить в ліс, щоб не йти на уроки, заведе розмову з ними і, сидить собі, розповідає історії в які охоче вірить. Спробуй потім заперечити йому – обминатимеш десятою дорогою. Так могло пролетіти половину дня. Лише коли сонце на небі починало сягати свого зеніту, розумів: час повертатися додому. Мама звичайно нічого не знала, поки про його витівки не розповідали однокласники, вчителі, односельчани.
- Горе ти моє, маленьке, - обіймаючи щовечора сина говорила мама, – бідні ми з тобою.
- Не бідні, матусенько. Ми багаті, бо маємо один одного, - заперечив Богданчик. – А ще скарби на небі.
Хлопчина вірив: саме на небі, а не на землі, нехай навіть через багато років чекають на нього з ненькою небесні щедроти. Й ними не стануть ні гроші, ні срібло, ні золото і, навіть великі кількаповерхові маєтки, а вічне перебування з Богом, Який приготував для кожного, хто вірить у Нього, знає Його як свого особистого Спасителя. а ще є християнином, - як мама. На жаль таким він ще насправді не був – не був, бо незважаючи на вмовляння матері продовжував чинити пустощі, не слухатися її, пропускати все, що говорила вона йому крізь вуха. А ще – не молитися Богу..
Він добре бачив, як у душі вона непокоїлась, бо не знала з ким залишиться рідна дитина, коли її раптово не стане. Боявся також і Богданчик – не так за себе, як за неї; бачив, як мама стомлюється, часто п’є якісь ліки, а до лікарні піти ніяк не наважується. Отак і жили, плекали надію що все минеться і віднесуться вітрами їхні негаразди.
Одного ранку прокинувшись, він почув як мама важко і нестерпно стогнала від болю. Її обличчя було блідим. Поки приїхала карета швидкої, їй стало ще гірше. Потім цілий день довелося просидіти в коридорі лікарні – не хотів іти додому, думав: неньку ось-ось випустять. Але не відпустили. Ввечері пішов додому, послухавши наказу лікарів і їхнього прохання прийти завтра.
Важкою без матінки видалися вечір і ніч. Щохвилини чулися її важкі зітхання, а коли засинав, то бачив її в незвичайному яскравому білому одязі і, безмірно щасливою, але водночас занепокоєною. Вона знову його обіймала, схлипувала крізь сльози, все повторювала: «Горе ти моє, маленьке».
Вранці, ледь за вікном почало світати, Богданчик поспішив у лікарню. У відділенні до якого вчора привезли маму було тихо. Та черговий лікар помітив його, запросив до свого кабінету, запросив сісти у крісло, пригостив запашним чаєм. Він довго не знав, як розпочати розмову, хвилин десять мовчав, ходив кабінетом, вимірюючи його кроками.
- Щось не так? Мамі погано? – врешті порушив тишу, спроквола запитав Богданчик.
Лікар зупинився як раз навпроти нього, підійшов ближче, взяв його руки в свої. Хлопчина помітив, що в нього біля очей застигли краплини сліз.
- Твоя мама… померла, - ледве видавив із себе.
Не відразу повірив його словам, Богданчик хвилину-другу оторопіло дивився йому в очі. Потім зіскочив зі стільця, хотів вибігти в коридор, але лікар стримав його за руку, міцно притулив до себе.
- На жаль нічого іншого я не можу сказати. Це – правда.
- Я не вірю вам, не вірю, - продовжував кричати хлопчина. - Пустіть мене до мами, я хочу її бачити.
Біль у грудях душила його, забирала всі сили. Він вирвався з рук лікаря подібно навіженому собаці з привя’зу й вибіг у коридор.
- Добре, Богдане, добре. Я відведу тебе до неї. Але повір: це – нічого не змінить. Я не знаю, що далі буде з тобою, але точно знаю: твою маму назад до життя не повернеш.
Лікар чекав коли хлопчина заспокоїться, перестане плакати. Лише тоді, міцно тримаючи його за руку, повів до кімнати, в якій лежала мама.
Вона залишалася такою, як раніше. тільки на обличчі застигла усмішка, наче комусь раділа. Й хоча її очі були заплющеними, здавалось, ось-ось простягне руку, підведеться, встане на ноги і, піде додому.
Богданчик довго не хотів відпускати її пальців, цілував їх, плакав, просив залишити його з нею. Лікарі з медсестрами погодилися та через хвилин п’ять повернулися.
- Я відвезу тебе додому, - прошепотів на вухо чоловік у білому халаті.
- Навіщо, хіба він у мене є? – заперечив Богданчик. – Ні, я не хочу.
Та довелося послухатися.
Аби не залишитися самотнім у власній хатині, хлопчину погодився приютити в себе сусід, з козою якого часто любив жартувати Богданчик. Його дружина не перечила, хоч у самих іще було троє власних дітей.
Ховали маму всім селом. Гули барабани, зойкала мідна таріль, стогнали хворо баси, ячіли альти і, гірко-гірко плакала труба, по-своєму вимовляючи: нема-нема-нема.
Немає мами і більше не буде. Смерть – вершина всіх вершин над життям. А життя мов рухнуло в безодню і заніміло небо, вкрившись густими хмарами, дивилося з неприхованим страхом. І тільки в серці продовжувала лунати пісня її голосом.
Мама на небі з Богом Якого любила. Тепер вона в Його обіймах, тепер у неї ніщо не болить. Він утер її сльози, поселив у домівці, яку зготував давно. Пройде ще чимало часу, щоб зустрівшись із нею, тепер вже у вічності,обійняти й мовити:
- Я любив, люблю, і любитиму тебе, мамо завжди. Бо ти моя, рідна.
- А ти - мій, хоч і вредний, неслухняний, - відповість вона.
Хлопчина не хотів аби його відправляли до інтернату, то ж довелося пообіцяти добрим сусідам слухатися не тільки їх, а також усіх односельців, не бешкетувати, допомагати в усьому. Богданчик стримував свою обіцянку, хоча насправді це вдавалося дуже важко. Його гарячий дух так і рвався на волю до нових подвигів. Одного дня сталося те, на що й сам не сподівався. Жарт із улюбленою кішкою господарів, яку заховав у неглибокому й давно висохлому колодязі розгадали за кілька годин. Налякану тварину витягли, нагодували, а його відразу попередили: за кілька днів поїдеш до інтернату. Богданчик не став більше просити помилування і за кілька днів. То ж через тиждень у супроводі двох жінок із району поїхав до інтернату.
2.
Хоч у закладі його прийняли добре, ніщо в ньому не сподобалося. Вже з першого дня він почав розробляти план втечі. Протягом двох тижнів вивчав усі закутки, обмірковував кожну дрібницю. Ні діти, ні дорослі не підозрювали про його задум. Через місяць, коли все було продумано і підготовлена дірка у заборі, вночі прочинивши вікно він втік. На щастя ні сторож, ні хлопці з якими ночував в кімнаті нічого не чули. Було страшно пробиратися темним лісом. Добре хоч місяць інколи з’являвся з-за хмар. За дві з половино години подолав чотири кілометри, хлопчини вирішив перепочити. Присівши біля якогось дерева незчувся як заснув. А вже вранці почув гавкіт собак і голоси людей. Тікати, ховатися кудись чи навіть залізти на дерево – шансів не було. Зморений і сонний він вирішив повернутися назад.
Майже два наступні місяці необхідно було для Богданчика, щоб довести працівникам інтернату, що він може бути слухняним. І коли це врешті побачили вихователі, вони ще більше полюбили його.
Хлопчина усвідомив: інтернат є його другим будинком, а діти і його працівники – його нова сім’я. Та все одно не хотілося вірити що його забули, перестали навіть згадувати. У своїх думках він ніколи не забував їх, села, рідного подвір’я; хотілося ще раз пройтися ним, вдихнути настояного на духмяних пахощах трав повітря, відвідати місце останнього спочинку матусі.
Щодня він молив Бога, аби Той дозволив йому прочитати листа від односельців. Бо за період часу, відколи перебував в інтернаті, так ні разу ніхто не написав. Богданчик також знав: на все є свій час. Від цієї думки йому ставало легше. Та все одно кортіло аби він прийшов якнайшвидше.
Бог почув молитву. Серце забилося так, наче хто за гателив у нього кулаками, як боксер у тренувальну грушу, коли вихователька одного дня принесла йому конверт з довгоочікуваним листом. Писав сусід в якого жив після смерті неньки, а з ним – його дружина, діти та ще багато односельців. Два аркуші паперу були списані настільки дрібними літерами, що довелося читати половину дня. Деякі рядки перечитував кілька разів, старався вивчити їх напалять. Богданчик радів і в думках дякував Богу за те що його не забули, продовжували любити. Чекати з нетерпінням. Сусіди розповідали про свою козу, справи, про те що наглядають за його будинком, городом, підтримують скрізь порядок. Богданчик навіть хотів просити директора, аби його відпустили додому бодай на один день. Але боячись що не повірять йому, не став цього чинити.
Дні збігали один за одним, а зав ними – пори року. В інтернаті було весело. Дітям не давали змоги сумувати артисти, клоуни цирку, які час від часу приїжджали у заклад в гості4 проводилися інші різні цікаві заходи. Богданчик згадував маму, її усмішку, що завжди зігрівала його серце і душу. Вона любила усміхатися, залишалася для нього як велика вселена, в якій продовжував жити будучи маленьким створінням Бога. Серед усіх його мрій і бажань залишалася: опинитися і надалі бути разом зі своїми батьками на небі. Та він також знав, що це станеться не сьогодні і не завтра, хоча Божі плани не є відомими жодній людині. Але – станеться. Та до цього йому необхідно буде ще більше подружитися з Богом. і до цього він був готовий.
Одного дня після сніданку, сховавшись у спортзалі, після довгих роздумів він схилився перед Богом. перш, ніж промовити слова своєї молитви, дивився на хмари. Чомусь йому здалося, що вони всі є подібні на людей: веселі, добрі, сумні, злі; народжуються і вмирають як люди. І так само – живуть не довго.
Він заплющив очі й тут (це було насправді) відчув обійми доброго Друга. Ніколи поруч не було, але вів не боявся, бо знав: то був – Ісус. Він був біля нього і разом із ним молився, хвилювався. Чи плакав Божий Син – хлопчина не знав, але не мовчав. Голос Христа він чітко чув у собі:
«Я тут, Я нікому тебе не віддам!»
«Боже, - порушив тихе мовчання у кімнаті, почав Богданчик, - допоможи мені. Я без тебе, як без води стеблина. Мені важко. Пробач за мою неслухняність, за те що не хотів слухати маму, ні Тебе. Стань моїм Другом, веде мене шляхом, яким необхідно іти, а не тим, яким ішов я раніше. Я хочу бути з Тобою і, щоб Ти завжди та постійно залишався зі мною. Допоможи мені зберегти віру у Тебе, любити так, як любиш мене. Амінь».
Наче важка ноша впала з його плечей на підлогу, а за вікном іще світлішим і яскравішим став світ. Богданчик вірив: Ісус пробачив його, обійняв іще міцніше. Вони – стали друзями.
Він нікому не розповідав про те що сталося того дня із ним. Та це не заважало йому молитися, думати про Бога. Хлопчина з нетерпінням очікував весни.
І ось вона нарешті прийшла. Надворі ще було холодно та якось, в один із березневих днів, бажання прогулятися ще засніженим берегом ріки, яка текла неподалік інтернату, проявилося сильніше за всі бажання, що виникали раніше. Рішення хлопчини підтримали й товариші.
- Тільки з умовою, - попередив Богданчик, - на лід ріки не заходити.
- Добре, - погодилися друзі, хоча в собі вирішили інше.
Отримавши дозвіл від директора, вони з радістю побігли до ріки. Затягнуте сірим громаддям хмар,
небо не обіцяло негоду, у повітрі пахло весною.
- І все таки, давайте спробуємо пройтися по ній, - запропонував Славко, знаючи, що Богданчик протестуватиме своєю незгодою.
- Не треба. Ми обіцяли директору, вихователям, - попередив знову хлопчина.
- А Богу? Йому також обіцяли? – чи то дорікнув, чи просто запитав хтось з інших Микита.
- Так! Я обіцяв, - сказав Богданчик.
- То ж ти і не підеш. А ми… - вигукнув Славко, і першим кинувся до ріки.
Біля берегу лід виявився міцним. Хлопець навіть підстрибнув кілька разів по ньому, голосно засміявся, а потім помахав рукою, покликав за собою інших.
- Іди і ти до нас, - пропонували друзі, та Богданчик вирішив залишитися на березі.
Повернувшись, він вирішив у час коли друзі розважатимуться, знову помолитися. Але не встиг він закінчити перше речення своєї молитви, як з-за спини почув крик, за ним іще два. Тріск криги і шум ріки нагадали про небезпеку, що чатувала під ледом. Богдан не став кликати на допомогу. Скинувши пальто, щодуху кинувся до друзів. Обережно й одночасно швидко, він за якусь мить вже знаходився біля пролому.. простягаючи палицю, яку встиг підібрати на березі, простягав одному з друзів. Хлопець учепився міцно.
- Я тягну, - крикнув Богданчик. – Тримайся.
За кілька хвилин палиця знову тяглася до води.
- Тільки не відпускай її. Не відпускай.
Славко тримався, як наказував друг. Він шкодував, що не послухався його, а коли опинився на березі, сам почав від страху молитися. Хлопці не помітили куди дівся Богдан. Палка, якою він витяг їх лежала біля місця, на якому всього мить тому знаходився Богдан, але зараз його вже не було. тільки з чорних бризків води, можна було здогадатися: він знаходився у ній.
- Йому потрібна наша допомога, - вигукнув Славко.
Хлопчина кинувся на лід, але відразу повернувся, помітив тріщини під ногами.
- Біжи в інтернат, клич допомогу, - гукнув до Микити.
Поки прийшли дорослі, Богданчик встиг викинути на лід третього свого друга, але сам мало не пустився під воду. На щастя примерзла до льоду одежа, стримала його у воді.
Прийшовши до тями, хлопчина побачив над собою лікарів, працівників з інтернату, а – ще друзів, для яких він став справжнім ангелом хоронителем.
- Якби хвилину-другу я зволікав, було б пізно, - за два тижні після часткового одужання зізнався.
Він став героєм на якого хотів рівнятися кожен, але побувати на його місці – не всі.
- А те що я житиму, сказала мені мама, - добавив він, сам того не знаючи: правда то була чи…
Незабаром коли до інтернату дізнавшись про його вчинок приїхали односельці, радості у Богданчика побільшало. Та й хвороба була не в силах знемагати його. Усім було шкода його і всі ним пишалися.
Лише під осінь, коли листячко на деревах почало набувати золотисто-багряного кольору, хлопчина повернувся додому – в рідне село, рідну оселю, де в кожному закутку садиби жили його казкові герої, для яких він залишався тим самим Богданчиком-Галассвітом, але вже не любителем різних пустощів, а слухнянцем, дитиною, яка пообіцяла Богу ще в інтернаті змінитися і своє рішення не змінила. Бо любила Його а Він його.
ID:
463694
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.12.2013 15:05:01
© дата внесення змiн: 02.12.2013 15:05:01
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
