|
НАДІЯ, ЯКА НІКОЛИ НЕ ЗНИКАЄ
У своєму житті Галина ніколи не скаржилася на здоров’я. Та в останні дні, якась хвороба безжалісно почала знищувати його. Боліла, здавалося, навіть кожна клітина тіла. Нові теми уроків для своїх учнів у класі пояснювала сидячи, а коли вони виконували письмові завдання, крадькома запивала водою жменю пігулок. Вони лише на кілька хвилин притуплювали біль, а потім знову доводилося повертатися до них. Думки про те що все минеться, згодом довелося підкорити проханню чоловіка і власних дітей звернутися до лікарні.
Довгі коридори, лікарі у білих халатах, запахи ліків й інших медичних препаратів, стали нестерпними за три години перебування в ній. Хотілося втекти, зникнути аби не бачити і не чути нікого. Та насамперед потрібно було дочекатися чоловіка, який вже протягом тридцяти хвилин розмовляв із лікарем за зачиненими дверима кабінету. Жінка намагалася вірити у те, що перевтома – єдина причина її безсилля. Адже позаду була зима, організм виснажився від нестачі вітамінів, потребував їх поновлення.
Зітхнувши, Галина важко піднялася на ноги, підійшла до дверей, які в ту хвилину прочинилися. Василь і лікар дивилися на неї не радісними поглядами.
- Щось сталося? - поцікавилася.
Деяку мить стояла мертва тиша, порушивши яку, лікар глянув на чоловіка.
- Ви зможете пояснити все самі, - чи то сказав, чи запитав.
Взявши дружину за руку Василь повів її коридором. Поки йшли до виходу, жінка відчувала, як з кожним метром у неї починали тремтіти коліна, а серце – шаленіти в грудях. Він мовчав, тримаючи в руках аркуші паперів. Прохолодне повітря ніби розрядило повітря – стало легше дихати, але на душі продовжував лежати якийсь важкий камінь.
- Скажи мені, будь ласка, зі мною все добре? – взявши чоловіка за руку, тихо запитала Галина.
Коли Василь підняв свої очі, вона побачила, як дві краплини сліз, зросили їх.
- Кохана, мені боляче про це говорити, але… у тебе…
Останнє слово не вимовив, та вона добре зрозуміла його. Жінка не вірила, не хотіла думати
про ту зловтішну хворобу, що зажилася в ній. Схопивши його за плечі, заголосила, благаючи сказати, що лаборанти помилилися в аналізах, а висновки обстеження – неправдиві.
- Але це правда. Правда, - повторив, обіймаючи дружину. – Нічого іншого я сказати не можу.
Вони плакали разом, розуміючи що самі нічого не можуть зробити, що їхня надія ніколи не повинна згасати.
У лікарняному сквері було порожньо. Огорнуті мовчазною весняною тишею дерева стояли в задумі перед тим, як щось порадити. «Та що ви можете порадити. Ви дерева, а я – людина, - мовчки говорила сама до себе Галина, втираючи з очей сльози. – Мовчати, чи тільки дивитися на мене. А навіть як би і щось радили, все одно не зрозумію я вас».
Коли покликав її Василь, вона не відразу почула. Будучи в задумі, стріпнулася від легкого доторку його руки, повільно піднялася з лави, і, не поспішаючи пішла за ним.
Того дня необхідно було зробити чимало: розповісти дітям про хворобу (але як?), зібрати необхідні речі, а ще – подзвонити друзям. Жінка не могла зрозуміти: чому хвороба прийшла саме в її життя? Адже була сумлінною християнкою, богобоязливо виховувала дітей, старалася допомагати іншим і… З рук усе падало, з очей постійно лилися сльози.
- Ми молимося за тебе, Галино, - обіцяли друзі.
- Ми благатимемо для тебе у Бога здоров’ячка, - втішали власні діти, яким вирішила не повідомляти правду.
Свою останню ніч провела вдома без сну. Лише під ранок, коли необхідно було вже прокидатися, задрімала. Тихий голос чоловіка розбудив її.
- Галю, Галиночко, нам час їхати.
Попрощавшись із дітьми і тещею, за півгодини виїхали.
В лікарні їх вже чекали. Поки Василь оформлював історію хвороби, над нею вже чаклували лікарі. Дві жінки, які лежали у лікарні, зітхаючи спостерігали за Галиною. Дивлячись на них: худих і блідих -, уявила себе на їхньому місці, розплакалася.
- Поплач, донечко – легше стане, - стогнучи, порадила одна із них, - а там видно буде…
Нічого не відповів, Галина заплющила очі, подумки повернулася до дітей, їхньої затишної та не дуже гамірної, як колись, оселі, великого обійстя. Хотіла відразу торкнутися всього і руками і серцем. Але думки про хворобу знову нагадали про себе.
- Операцію призначили на післязавтра, - стишеним голосом перервав чоловік. – Я про все домовився. Тобі не слід хвилюватися.
- Думаєш це легко? – у розпачі запитала дружина.
- Розумію тебе, але такі правила лікарні.
«Правила, відпочивати, все буде добре, - як молитву повторювала про себе. – А скільки пережити треба?» До вечора лежачи у ліжку, дивилася у вікно на стелю, картала себе і хворобу. Пігулки, що раніше притуплювали біль, перестали діяти. Але вона терпіла. Страх перед майбутньою ніччю сковував розум, серце, душу. Взявши Біблію, хотіла віднайти у ній рядки, які б заспокоїли, та жоден із них не приносив спокою.
Раптово серед записів, що містилися в ній, Галина помітила один, на якому дитячою рукою було написано: «Чого, душе моя ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога, бо Йому буду ще дякувати за спасіння Його, мого Бога» . З якої книги Біблії вони були переписаними – не пам’ятала та саме ці слова стали цілющим бальзамом для її душі. Вимкнувши ліхтар над ліжком, опустилася на коліна. Ніхто не бачив, не чув молитви, яку зрошуючи слізьми почала виливати перед Богом. Слова наче лилися з серця. Біль усередині тіла став не просто стихати, а свідомо виходити. Повітря сповнилося неймовірними запахами квітів, яких ніколи не вдихала. Ніби хтось невидимий приніс їх сюди у великій кількості.
- Господи, я знаю, що Ти є. Вію в Тебе, люблю і прошу допомогти мені бути міцною духом перед випробуваннями, які посилаєш у моє життя; не зневіритися в Тобі. Коли хочеш – зціли мене. Ти – єдиний Лікар, якому все можливе.
Жінка не пам’ятала, як лягла в ліжко. Пам’ятала як дві руки з дірками на зап’ястях, з’явившись чи то у сні, чи то насправді торкнулися її голови. Це були не звичайні руки людини, а руки Христа.
Прокинувшись вранці Галина відчула бадьорість у тілі, їй хотілося співати, кричати від радості. Внутрішній голос якому завжди звикла довіряти, мовив:
«Ти здорова!»
- Я здорова! – запевнила лікарів, які прийшли за нею, щоб повести на чергове обстеження.
– Бог зцілив мене.
- Бог? – дивувалися вони.
- Він приходив цієї ночі у палату. Його руки зцілили мене.
Галина йшла на УЗО без страху, бо вірила: хвороба дійсно зникла з її тіла.
- Дивно, - розгублено закліпала очима жінка, яка обстежувала її живіт. – Пухлини більше немає. Не-ма-є, - повторила свій висновок по складах.
- Пухлина насправді зникла, - в один голос стверджували хірурги, які завтра мали
оперувати жінку.
Василь приїхавши в обід, довго розмовляв з лікарями, разом порівнюючи томографічні знімки дванадцятигодинної давності. Їхнім подивам не було меж, але ніхто не міг заперечити диву, що сталося вночі.
Галина знову плакала, та цього разу від радості. Сльози що котилися по щоках не були такими пекучими і солоними, як вчора. Вони були подібними на перший весняний дощ.
- Мамо, матуся, - бігали щасливими навколо діти: збуджені, розпашілі також від радості, що мама повернулася до них.
ID:
461444
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.11.2013 10:40:46
© дата внесення змiн: 19.11.2013 10:40:46
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
