Знов перечитую «Кобзар»…
Думки, мов хвилі напливають.
Прогнати їх не в змозі я –
То ж на папір рядки лягають.
«Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?»
Чому то добрую, то злую
Нам долю кожному дала.
Чи, може, неня міцно спала,
Коли талан Бог роздавав
І на малесеньких долонях
Життя всі віхи малював?
Чи мало Господа просила
Про щастя свого малюка…
Нічим не завинила мати!
То просто місія така.
«Реве та стогне Дніпр широкий»,
Бо згадує давні часи,
Коли до моря біг глибокий
Повний і величі, й краси.
Бо сняться знов козачі Чайки,
Що на плечах міцних гойдав,
Пороги славні біля Січі,
Які століття умивав.
Сумує він, колись могутній,
Тепер закутий у бетон,
Забруднений сміттям і стьоком,
Не здатний заглушити стон.
Лиш блідий місяць й зоря ясна
З-за хмари бачать уночі,
Як піднімає Дніпро хвилі
Й спішить до моря, плачучи.
«За старого, багатого
нищечком єднала…»
У «Тополі» Шевченковій
Якось прочитала.
Скільки красунь в ті часи
Недолі зазнали,
Скількох заміж за старих
Без згоди віддали.
Навіщо, бідним, їх краса,
Шнурочком брови, очі карі,
Тендітний стан, довга коса,
Коли з нелюбом жити в парі.
Коли дівчат-красунь батьки
Силоміць за дружин віддали.
Наруги, кривди та знущань
У шлюбі лиш вони зазнали.
Не такі мрії уночі
Своїм подушкам довіряли,
Не про такеє майбуття
Дівчата ті надію мали.
Якби ж з коханим «одружитись,
І веселитися, і жить,
Людей і господа хвалить»,
Удвох із милим не журитись,
Радіючи на світ дивитись,
І сліз гірких щодня не лить.
Вдвох діточок своїх ростить
Та літ старечих дочекатись.
«Садок вишневий коло хати»
Закласти, квіт шоб навесні,
Щоб радували серце й душу
Червоні вишеньки рясні.
Щоби хрущі в садку гуділи,
Сім’я збиралась за столом,
Й після вечері до світання,
Пісні лунали над селом.
Спочатку молодь веселилась,
Пізніше – соловей співав.
Заснути він своїй коханій
В садочку довго не давав.
Матуся доню научала,
Як з парубком себе вести,
Щоб незабаром у неділю,
Пришли до хати старости.
Вечірня зірка засіяла,
Промінням освітила сад.
В куточку тому, наче в раю,
Запанували мир і лад.
Гортаю знову й знов «Кобзар»…
«На панщині пшеницю жала»…
І думаю: який талан
Ця жінка-трудівниця мала.
Не розгинаючи спини,
До ночі в полі працювала.
Не було школи, дитсадка,
То ж немовля з собою брала.
Піт карі очі заливав,
У холодку дитя кричало.
Вона молилась, щоб життя
Хоча б для сина кращим стало.
А, пеленаючи маля,
Про власну ниву та господу,
Таємно мріяла вона
Й ті мрії довіряла Богу.
Не покладала ж жінка рук,
А злидні хату обсідали,
Бо разом з іншими її
На панщину щоднини гнали.
Кріпачка! Вирок чи тавро…
Чим вона в долі провинилась?
Мабуть, лиш тим, що в такий час
На світі божім народилась.
«Зоре моя вечірняя
Зійди над горою»
Поговори тихесенько
В чужині зі мною.
Мушу жити в чужім краю,
Тяжко працювати,
Щоб діточок в Україні
Вчити, годувати.
Занесла злиденна доля
Далеко від дому.
В наймах щастя отакого
Не зичу нікому.
Рік родини не бачила –
Білим світом нуджу.
Нашу владу, прости, Боже,
У безчинствах суджу.
На багатих наших землях
Простий люд бідує.
Хто ж дорвався до портфеля,
Краде та жирує.
Поробилися панами…
Нема на них кари!
Хабарі кладуть в кишені,
І розводять чвари.
Стоять пусткою заводи…
Ніде заробляти.
Тому й мусим за кордоном
Роботи шукати.
Віднеси ж зоря з промінням
Привіт Україні.
Може край мій та родина
Насняться знов нині.
Хоч у сні побуду вдома,
Дітей розцілую,
Потішуся… А прокинусь –
Одна ! І сумую.
«Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами».
Бо вони, мов буревій,
Красу лиш збивають.
Та, награвшись досхочу,
Геть вас проганяють.
Ще й регочуть, плюють услід,
Ногами пиняють.
Що під серцем дитиночка
На то не зважають.
Нема для них у цім світі
Нічого святого.
Не згадає, москалюга,
Й про сина малого.
Що байстрям десь там блукає,
Не знаючи тата…
На любов і жаль у них
Душа не багата.
То ж кохайтесь, чорнобриві,
Лиш не з москалями.
Бо любов та заманила
Не одну до ями.
«Та не однаково мені,
Як Україну злії люде»
Сплюндрують бідну, окрадуть
І на поталу росіянам
ЇЇ сердешну віддадуть.
Щоб ті кордони штурмували,
Вводили армію свою,
Наших військових блокували,
Вбивали і не у бою.
Щоб зброю здати вимагали,
Й давали всім на зраду час.
Бандерівцями обзивали,
В Європу не пускали нас.
Щоб диктували як нам жити,
Та обіцяли «русский рай».
Не криючи свою потворність,
Брехали нагло про наш край.
Крим до Росії приєднали,
Роз’єднували Захід й Схід,
Вкраїну, мов ганчірку, рвали.
І нищили козацький рід.
Щоб в моїй милій Україні
Палали села у вогні
Та плакали дорослі й діти…
«Ох, не однаково мені».
«І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
незлим тихим словом».
Пам’ятаємо, Тарасе,
Твоє слово щире.
Українському серденьку
Воно завше миле.
Слово твоє невмируще
Навкруг мудрість сіє.
Воно душу українцям,
Мов сонечко гріє.
Твої думи, твої пісні
Не вмруть, не загинуть.
І по світі широкому
Через віки линуть.
Не забули ми, Шевченко,
Твою рідну мову.
Хоч знущалися над нею
І глумляться знову.
Солов’їну Україну
Будемо любити.
І, як мріяв ти, Кобзарю,
Станем славно жити.
Твої твори, де б не були,
Будемо читати,
З покоління в покоління
Їх передавати.
І тебе у краю вольнім
Будем пам’ятати,
Спадок, що залишив нам,
Завжди шанувати.
То ж спокійно спи в могилі
На високій кручі.
Де лани широкополі
І Дніпро ревучий.
ID:
456166
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 23.10.2013 17:30:13
© дата внесення змiн: 28.03.2015 14:40:30
автор: палагняк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я теж Всі твори Шевченка читала і навіть не пам'ятаю, скільки разів перечитувала. Його творчість і українських класиків 18, початку 19 століть мені такі рідні і близькі, як наче я жила у ті часи. Може це генетична пам'ять.
