Прощальний свист і потяг рушив,
Мертвотний холод серце зжав.
То хто кого страждати змусив,
Хто спокій у сім’ї забрав?
То вже любов зріклася віри,
Присівши за чужим столом,
Так жити більше не хотіла
Між примітивністю і злом:
Робота, дім, вечірні страсті,
Діла кухонні, ясла, грязь…
Де ділися слова прекрасні,
Сплітав їх хто в любовну в’язь?
Любов давно осиротіла,
Та інколи ще бачу я
Її глибоку, посивілу,
Іще не випиту до дна.
Тому і ходить, як повія,
В надії віднайти себе.
В наш час любов—то є лиш мрія,
В оману вводить, не живе.
