ЗОРЯНИЙ КАНОН
Вінок сонетів
Magistral
Невже у сяйві плащаниць
Ми не здобудемо нічого,
А лиш колись, упавши ниць,
В собі творитимемо Бога?
І дотягнувшись до зірниць,
Свій осягатимемо здогад
Про неосяжність таємниць
В краплині сутінку земного.
Кого у пам'яті ікон
Ховає долі рубікон
Й земля обітована гріє?
У людства певний є прогрес:
Вважати, що Христос воскрес,
Співаючи: “Аве, Маріє!”
1
Невже у сяйві плащаниць
Не видно ран всіх розіп'ятих?
Невже повік не розгадати
Життя завмерлих таємниць?
Вони — подрібнені на дати
І уподібнені до криць —
Примушують нас викресати
Із мізків блискавки дивниць.
І проникати в інший вимір,
Де тільки Космос нелюдимий
Нам спини зорями шкребе.
Та шлях крізь мороки ще довгий.
Якщо не спинимо себе,
Ми не здобудемо нічого.
2
Ми не здобудемо нічого,
Якщо не втратимо того,
Що відлучає нас від Бога
І відбирає в нас Його.
Не зупиняй мене, тривого!
Не відпускай мене, жаго!
Ця звага — ніби перемога
Над смислом втілення свого.
І розверстаються безодні
Ще не відмолених скарбниць.
І кличуть дзвони великодні
До найсвятіших зоряниць.
Ми це збагнем, та не сьогодні,
А лиш колись, упавши ниць...
3
А лиш колись, упавши ниць,
Ти заволаєш про рятунок,
Неначе тіла обладунок
Тебе врятує від десниць.
Коли Іудин поцілунок
Торкнувся наших душ і лиць,
Усі земні й небесні руни
Водно печалями сплелись.
Скажи-но, Понтію Пілате,
Яка покладена відплата
За страчений спасіння шанс?
Ми за свідомості порогом
Крізь весь непрожитий свій час
В собі творитимемо Бога....
4
В собі творитимемо Бога,
І в цьому знайдемо себе.
Така причетностей дорога
Від мук пекельних до небес.
До звичок нас припнули строго,
Та коло виправдань слабе,
Якщо ніколи ні до чого
Не причащали ще тебе.
І як, свій зважуючи замір,
Переступити через самість
І вберегтись від плутаниць?
Ми прориваємось до себе,
Лише зливаючись із небом
І дотягнувшись до зірниць.
5
І дотягнувшись до зірниць,
І доторкнувшись до галактик,
В собі шукатимемо клаптик
Для порятунку від грімниць.
Коли прийде душі колядник,
Ми не жадатимем нічниць*.
Серед земних життя дрібниць
Так мало в нас небесних практик.
Увіруєм у шлях Мойсея
Чи спинимося перед ним?
Чи з дна містичності своєї
Озвемось погуком страсним?
Чи у жахних пересторогах
Свій осягатимемо здогад...
____________
*Нічниці — безсонні ночі.
6
Свій осягатимемо здогад,
Хоча вже знаємо давно:
Для нас прийдешності дорога —
Не просто зоряне кіно.
Це буйство пекла, раю погар
І кола вічності стерно.
І повсякчасна неспромога
Віків загоїти садно.
Воно сурмить всевишнім болем
Над світовим покотиполем
Очима висохлих криниць.
Щоб ми, зімкнувши видноколи,
Не жалкували вже ніколи
Про неосяжність таємниць.
7
Про неосяжність таємниць
Ми дізнаємось із колиски.
Та не розгадки — тільки блиски
Лягають на відбитки лиць.
Жадаєм знов благої звістки
Від образів і від дзвіниць.
І знаєм — обрій зовсім близько,
Та тільки спробуй — дотягнись.
Скажи, крилатих снів пташа,
Чим обумовлена душа,
Коли злетіти ще незмога?
Чому бринить, немов струна?
Невже заплуталась вона
В краплині сутінку земного?
8
В краплині сутінку земного
Так мало проблисків душі.
А ми будуємо для чогось
І вежі, й брами, й рубежі.
Навіщо нам перестороги,
Загати, грати, міражі?
Аби ніколи не дочовгать
До непроникної межі?
І вже, напевне, після того,
Як відсилаєм душу Богу
Земний відкинувши полон,
Життя лишає нас для спадку
Кого — у подиві нащадків,
Кого — у пам'яті ікон.
9
Кого у пам'яті ікон
Знайти можливо без молитви?
Ударить дзвін, неначе гонг
І засурмить початок битви.
Чи спатиме в тобі дракон?
Чи зможеш ти його убити,
Оберігаючи Закон
У непорушності орбіти?
Із невідплатними боргами
Бажаєм випнутись богами,
Докіль царя порожній трон.
Між полюсів добра і зла ми
Не відаєм, які розлами
Ховає долі рубікон.
10
Ховає долі рубікон
Усі невидимі розп'яття,
А ми розводимо багаття
На схилах Вічності тайком.
Та час постати на амвон
І всі розвіяти прокляття.
І буде пристрасно звучать нам
Любові зоряний канон.
Плекаймо істини мету,
Прощенням спалюючи мсту:
Єрусалим уже зоріє!
І оживають письмена
Крізь наші долі й імена.
Й земля обітована гріє.
11
Й земля обітована гріє
Поза хамсинами* пустель.
І днів безжальна веремія
Мурує часу цитадель.
І де там страдник чи вітія?
Навіщо нам цей подих скель?
Збагнувши свій наскельний вияв,
Шукаєм душу для осель.
Ми в храмі пробуємо часом
Хреститись простором і часом,
Хоча потрібен тільки Дух.
Та проти всіх земних задух
І в боротьбі за інтерес
У людства певний є прогрес.
_________________
*Хамсин (євр.) — гарячий вітер з піском
12
У людства певний є прогрес —
Воно себе вже не оплаче.
Та буде довго ще невдячним
За свій невиправданий сенс.
Й завиє, мов голодний пес
На місяць вовчої удачі.
Та знов залишиться незрячим
На святі трапез і аскез.
Свою творитиме харизму
Й саме собі готує схизму*,
Щоб не прогавити процес.
Йому для слави чи огуди
Залишиться єдине чудо:
Вважати, що Христос воскрес.
__________________
*Схизма — розкол християнства на католицтво і православ'я.
13
Вважати, що Христос воскрес
І бачити себе у ньому.
І пронести земний свій хрест
Крізь неземну печаль і втому...
Коли прибуде твій експрес,
Ти мусиш рушити додому,
Щоб не потрапити під прес
Лункої тиші метроному.
Там, в неосяжності буття,
Збагнеш ціну своїх нестям
За мить утраченої мрії.
Але крізь диво голубе
Відправ у сяяння себе,
Співаючи: “Аве, Маріє!”
14
Співаючи: “Аве, Маріє!”,
Він розчинявся у світах,
Мов нерозгадана стихія,
Мов недосяжний волі птах.
Відкинутий всіма Месія,
Володар непідвладних благ.
Усе, що в душах він посіяв,
Зависне небом на хрестах.
Сховавши в оболонку часу
Свою тонку і ніжну чашу,
Він поєднав утілень нить.
І розлучався із Землею,
Щоб поєднатись знов із нею.
Невже у сяйві плащаниць?
Олександр ГУНЬКО
ID:
447603
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 06.09.2013 19:52:00
© дата внесення змiн: 06.09.2013 19:52:00
автор: aleksgun
Вкажіть причину вашої скарги
|
