І солодко, і боляче згадати
добро і кривду тих далеких днів –
сидить на лавці одинока мати
та й згадує то дочок, то синів.
Гудки протяжні потягів далеких
не долітають в хату крізь вікно.
Дітей багато наносив лелека,
та от не приїжджає ні одно.
Всіх розхватала доля та недоля.
Тепер одна при курях та козі.
Он, ще в полях Шевченківська тополя,
та он – лелека на одній нозі.
Ще є десь кужіль, гребінь, веретено,
розсохлось мотовило на горі,
в коморі – ступка. Може, що й для мене.
Далеко бачать наші матері.
Для кожного добра придбала мати,
але гризе турбота все одно.
Нема кому на придане віддати
із прискринка благеньке полотно.
Ще не зотліло. Може ще і здасться
на ляльки внукам. Є ще рушники.
Синам не треба вже такого щастя,
бо в них вже й в дочок виросли дівки.
Дрімає мати. Бачить сни тривожні.
Не легко дітям. Як болить за них,
що кожному допомогти не може.
Жаліє всіх. Питаю:
– Чи ж усіх?
– Не всіх, як треба, – сумно каже мати, –
не мучить пам’ять-згадка про котрусь,
що вмерли в голодовку.
В кожне свято
пригадую збитошників чомусь.
Найстаршеньку нема за що згадати,
то більше всіх за неї я журюсь.
