Темний попіл на теплі губи
Холодні слова в палаючій душі
Шукають собі остаточної згуби
Яка примусить писати вірші.
Міцні руки, дубові двері
Втримують в клітці роками
Солодким голоском фанери
Будують нові залізні брами.
Ті брами за раз не здолати
Ті двері за раз не відкрити
Не можна двічі кохати
І щастя вічно творити.
Не можна, ніщо не вічне
Наші душі і тіла лише тлін
Який розповідає про одвічне
Серед сплюндрованих руїн.
Розбите вже не житиме
Зламане не співатиме
Нереально в світі вижити
Де демон лиш обійматиме.
Наші янголи стали прокляттями
Наша гордість - дурною обузою
Ми йдемо по інших, багаттями
Які створені нашою музою.