|
Зазвичай, не їжджу громадським транспортом - Бог дав щастя чи кару мати власний... Однак, трапляються випадки, коли мус користатися саме ним. У один із таких днів мій ранок почався з того, що, втрафивши на потрібний маршрут (номери і все, що пов'язано з цифрами, вкрай не хоче триматися в моїй пам'яті) рушила я до роботи.
Чи то видався такий час, чи то є цілком звична практика для постійних клієнтів маршруток, а була вона на момент поповнення новими пасажирами у числі зо мною ущент заповнена, незважаючи на те, що автобус дістався лише третьої зупинки від початку маршруту – спальний район, ніц не вдієш… Отож, тісно було настільки, що заледве затиснувши своє тіло до салону, мусила хапатися за поруччя, аби втримати рівновагу, а будучи настирливо відштовхуваною тими, хто вже ледве вміщувався у автобусі, таки залишитися усередині.
Маршрутка рушила, а я, мірно заколисалася, погойдуючись у такт коливанню транспортного засобу, ледве втримуючись за трохи зависокі для мого куцого зросту, але такі рятівні поручні над головою, та опираючись об підлогу одною ногою - друга собі метлялася у повітрі десь над сходинками...
Мої пасажиро_сусіди зосереджено сопіли, кожен у роздумах про щось своє, аж добрались ми дружно до наступної зупинки.
Ясна річ - ніхто не виходив, усі чемно стояли в очікуванні продовження руху, а водій, відчиниви двері, ліниво спостерігав, як нова чимала хвиля бажаючих не спізнитись до праці-науки, жваво тиснулась досередини, попихаючи тих, хто стояв на шляху їхнього щастя, себто місця у маршрутці. Мене піднесли трохи вище, і я, що було змоги почала вишукувати бодай хиткої опори для ніг, на сей раз обидвох, тулячи їх, втискуючи, помежи купку таких самих топтальників чужих мештів і псувальників жіночих панчіх... Аж поки видряпалась на якусь сходинку-подіум просто над головою добряги-водія. А що такою була не одна, то знову вхопилася за перекладину-поруччя прямісінько над собою.
Автобус рушив. Водій-віртуоз розганяв свого залізного звіра з упевненістю Шумахера, коли вдало, а коли не дуже, обминаючи вирви на дорозі, асфальт з якої, таки направду стопився разом із снігом, я гойдалася над головою водія, мов павутина на доброму вітрі, раз-по-раз запитуючи себе - чому всі мовчать? Чому жодна пасажирська душа не протестує проти такої, воістину карколомної подорожі і забору купи живих тіл від зупинки до зупинки?
Відповідь напрошувалася сама собою:
"Ану спитайся вголос у водія, навіщо він навантажив такою кількістю людино_тіл свій робочий пересувний засіб? То він тобі скаже, а разом з ним обізвуться, дістануть голос і ті, хто зараз німує поряд з тобою - їдеш? - їдь і мовчи! а ні - шуруй пішки, як така мудра - ногам зарядка, а нам, поспішаючим - місце і кисень!
Наступна зупинка.
Всі стоять.
Озриаюся, незграбно витягуючи шию, аби пересвідчитись, що автобус справді здатний вмістити в своєму безрозмірному(?) череві тих, хто настирливо тиснеться знадвору до салону.
Ой, матінко!... Таки втискаються! Мені сниться?
Зиркаю на водія – незворушно ремигає жуйку, терпляче дочікуючи посадки останнього бажаючого не спізнитися…
Очі ковзають по зосереджених обличчях моїх сусідів. Всім добре!
На цей раз моїм обличчям пробігає вже дурнувата нервова усмішка – добре то добре! А дихати таки нічим!
Зиркаю на побілілі пальці, які, що є моци ціпко вп’ялися в поруччя над тім’ячком. Не дарма ж Дарвін казав, що людина родич мавпі – чим я зараз не макака на ліані? Тільки хвоста не вистачає для кращої чіпкості, бо амплітуда коливання таки хороша.
Та все в нормі! – заспокоюю себе. – ніхто ж не скаржиться. Ох і розманіжилась ти, дівчино, - балакаю з собою подумки, веду внутрішній діалог із своїм зворохобленим «я». Але ж це ненормально – волає воно мені у відповідь. – Подивись, подивись уважно – скільки душо_тіл годен вмістити цей чудо_автобус за техпаспортом? – правильно, сорок п’ять, а скільки вмістив? – утричі більше? Ото ж бо! Моє сумління гризе підозра, що це ще не решта… І що б ви собі гадали? Мої підозри підтверджуються одразу ж на наступній зупинці – виходять двоє, заходять п’ятеро!
О чудо із чудес!
Читаю напис приклеєний, очевидно водієм, над панеллю приладів маршрутки:
«ЗІ СКАРГАМИ І ПРОПОЗИЦІЯМИ
ЗВЕРТАТИСЬ У МІСЬКИЙ ВІДДІЛ ТРАНСПОРТУ
ЗА ТЕЛЕФОНАМИ:
ХХ-ХХ-ХХ, ХХ-ХХ-ХХ»
Уявляю собі, як телефонуючи до цієї поважної установи, чую втомлений голос молодої кралі, що змушена фіксувати скарги-зауваження, відірвавшись перед тим від набагато важливішої і пильнішої роботи – а ви гадали, що перефарбовування нігтів чи перенанесення макіяжу уп’яте легка справа? Дзуськи! Якщо Петро Петрович чи Василь Миколайович несподівано увійде до кабінету і побачить її несвіжий вигляд – вважай пропала надія на похід до престижного дорогого ресторану увечері п’ятниці. А вона, що намарне стільки часу йому очицями стріляла, з наваксованими разів шість пухнастими накладними віями, аби погляд був незабутньо-вражаючим? А якщо ота дурепа з сусіднього кабінету своїми невміру пухкими напомадженими і складеними кокардою губками звабить Петра Петровича швидше, он як старається – шкірить до нього два ряди своїх ретельно відбілених білосніжних голлівудських коронок. А її вічно глибокозяюче декольте?!
Та хіба ж кралі з відділу скарг і пропозицій зараз до якогось там дурнуватого дзвінка з розповідями невротички про не в міру переповнений маршрутний автобус? Ну добре, добре… Запише вона мою скарго-пропозицію. Так, так, обов’язково передасть на розгляд під час засідання ради про вирішення покращення ситуації на автошляхах міста…
Ями і ямочки під колесами автобуса розколісують амплітуду мого макакоподібного колисання під стелею транспортного засобу прямісінько над головою водія. Уявна картинка розвіюється разом із відчиненням дверей автобуса і я, що є сили витискаю своє тіло, разом з потоком інших розігрітих тіл, до прочиненого отвору з пащі авто_монстра на волю, на повітря...
Ох яка ж усе таки благодать - тверда, хай і нерівна опора під ногами і простір з ковтком в міру загазованого міського повітря!
А спізнилася ж зовсім не не на багато, дещицю часу, якісь там нещасні двадцять хвилин…
Життя прекрасне!:)
ID:
431314
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.06.2013 20:40:50
© дата внесення змiн: 12.07.2013 23:04:53
автор: Адель Станіславська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Але, краще їхати у добротних маршрутках і по мірі можливості людей доставляти до роботи.
