Розплела залізниця довгі коси,
У даль прослала, у незнану даль.
І від думок вже не рятують папіроси,
У голові хард-кор, в душі- печаль.
Прощаються вагони із нічним вокзалом,
Комусь потрібно зникнути з очей,
Засвітить фари машиніст кресалом,
І понесе залізний змій людей.
Зникають геть… А я одна лишаюсь.
І холод звідкись взявся на біду.
Я з потягами мовчки попрощаюсь,
І в путь очима сумно проведу.
Розбудять тишу чиїсь скорі кроки,
Хтось поспішає нищити життя,
Забути час і, якось ненароком,
Збагнути, що в душі купи сміття.
Лягла спочити на асфальті осінь,
І мертві зорі світять в ліхтарях.
Я не сама, але самотня зовсім,
І слухаю, як помирає в грудях страх.