|
НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ!
«Він же промовив до них: Коли молитеся, говоріть:
Отче наш, що єси на небесах!
Нехай святиться Ім'я Твоє,
нехай прийде Царство Твоє,
нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі»
(Лук.11:2).
1.
Тиша. Скільки років не довелося б жити на землі Максиму, здається, ніколи не вистачило часу, щоб наслухатися її. Отак би сидів з вечора, до самого ранку в своїй альтанці, і слухав. Колись, коли все було не так, як зараз, вона для нього була нецікавою. Та сьогодні, сплетена з різних звуків, мелодій, які лунають звідусіль – є особливою, неповторною. Сповнена небесних пахощів і духмяного трепету, все більше і більше починає спонукувати до думки: ніщо в цьому світі не є випадковим, навіть твоє народження. І, щоб там не сталося – за все потрібно дякувати Тому, Хто любить тебе, без волі Якого ніщо не відбувається в цьому світі.
- Вона мене за муки покохала, а Він мене таким, як є, - усміхаючись, промовляє Максим.
Знявши чорні окуляри, довго вдивляється в темряву. А десь у зелених травах, виграє на своїй скрипці мелодію цвіркун, на небі сяють маленькі зорі.
- Я добре пам’ятаю мить, коли вперше побачив її. Звичайно, тоді ще не знав, що вона – вже
призначена мені небесами. Та якби й дізнався, - не відмовився. Бо закохався у неї з першого погляду.
Того дня, стоячи біля магазину, Віра продавала тюльпани. Хлопець довго дивився на неї, чекаючи, поки, забравши свій букет квітів, відійде останній покупець. Потім, підійшовши, замовив відразу всі тюльпани. Віра здивувалась його покупці, а коли заплатив гроші, сказав, що їх дарує їй, мало не втратила мову. Так відбулося їхнє знайомство.
Наступного дня зустрілися знову. Розмовляли лише кілька хвилин – поспішав додому. Простягаючи свою руку, перш, ніж сказати: «Допобачення!», дівчина поклала в його долоню маленьку книжечку.
- Що це? – розгубився Максим.
- Подарунок, - сказала спокійно, - за вчорашні квіти. Ми мало знайомі, та все-одно, хочу,
аби ти прийняв від мене цю книгу, читав її.
- Я не люблю читати, - фиркнув. - Я фільми дивлюсь, а книги… - зам’явся, не знаючи,
повертати дарунок, чи залишити собі, та згодом передумав. – Дякую, колись почитаю.
- Так не годиться, - в розпачі вигукнула дівчина. – Я прочитую її щороку кілька разів, а ти
говориш: колись. – Останнє слово вимовила мляво, розтягнуто. – Знаєш, а в ній написано про тебе.
- Про мене? – Юнак узяв книгу й знову подивився на синю обкладинку, на якій в золотому
відтиску сяяли всього два слова: «Новий завіт». Колись він читав її, знав, що вона є частиною Біблії, та ніколи не задумувався над тим, що через неї Творець може говорити до його серця.
- Ти можеш сказати на яких сторінках? Я вже хочу
прочитати.
- Зараз? – Дівчина з подиву збільшила очі. - Чи може все-таки вдома?
- Не буду ж перечитувати все підряд, - невдоволено зарепетував. Його обличчя почервоніло
від приливу крові, в скронях засіпало.
- Пробач, але я дійсно не пам’ятаю.
Віра не обманювала, але й те, що сказала, не вважала гріхом.
- Не пам’ятаю, - пробубнів, повторюючи по складах слова. Подивившись з-під чола,
посміхнувся. – Добре, візьму її. Можливо й сьогодні почитаю, хоча… не обіцяю.
Того вечора, поставив Благу Вістку до книжкової шафи, так і не зібрався відкрити її. Смачно повечеряв, відразу ліг спати. Про Вірин дарунок згадав лише на третій день. Спочатку перегортав сторінки, шукаючи своє ім’я, потім почав задумуватися над написаним. Серед багатьох рядків, не знаючи чому, затримався над текстом, який, здавалось, розкрив, як книгу все його життя. Читаючи його, наче в дзеркалі, бачив себе. Він торкався серця, розуму, сумління. «Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!» .
«Я грішник, бо коли кажу, що живу без гріха, не маю його, то... – знову-і-знову перечитував, підставляючи своє ім’я. – Я грішник, отже у мене немає правди. І – це правда». Йому стало соромно і страшно, що якогось дня, залишивши землю, душа може опинитися біля Престолу Бога. Що скаже тоді у виправдання? Адже прожиті роки назад не повернеш. Нічого? Чи може?... Він сам не знав. Бо ні доброго, ні чистого, ні світлого з часу, коли почав відходити від віри в Нього, в собі, не знаходив. Були лиш одні гріхи, і... дуже багато. Стільки, що за ними світа білого не розгледиш.
Максим важко зітхнув, ніби після важкої праці. «Господи, - зашепотіли вуста. – Я – грішник. Кожне моє слово, сказане не за Твоєю волею, залишиться за мною. Мені немає виправдання. Немає».
Заплющив очі він згадав день, коли вперше в таємниці від батьків, спробував смак цигарки. Тоді їдкий дим, неприємно заполонив, здавалось усі нутрощі, світ поплив перед очима, та за п’ять хвилин – минулося. Батьки повірили словам сина: « Я свідчив людям про Христа, які палили їх». Подібні виправдання повторювалися ще не раз, аж поки з кишені випала непочата пачка. Отоді таємниця тютюнового диму розкрилась.
Розмова з батьками не принесла успіху, а більше загострила стосунки. Поволі, крок за кроком, диявол нав’язував свої думки, плани без яких життя ставало сумним, уроки в Недільній школі – нецікавими. Максим перестав пам’ятати де лежала його Біблія, улюблені рядки з Книги книг, виписані на білих аркушах паперу й почеплені до стіни, опинилися в смітнику. Добре, що хоча в світській школі навчався, мріяв стати пожежником. Батьки не перечили вибору сина, але не припиняли нагадувати про Бога. Відмовкою слідувати християнським принципам, залишалися слова: «потім», «колись», «не зараз», «встигну».
Він чув, як вечорами без нього читали Святе Боже Слово, молилися, співали християнських пісень. А він жив своїм життям, притаманним тільки йому – життям, в якому Бога не було.
«Господи, - знову прошепотіли вуста. – що мені робити? Чи маю виправдання перед Тобою?».
Піднявши книгу на відстані очей, хлопець прочитав наступний вірш: «Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої».
«Бог Вірний і Праведний може пробачити мене, моє грішне минуле. Господи, невже повністю все – до краплини?». Максиму стало дивно, чому він раніше не помічав цього вірша. Його серце сповнилося радості, хвали, що рвалися з середини серця нагору, до небес. І він промовив: «Слава, Господу! Слава навіки, Доброму і Милосердному! Я можу стати вільним і мене не гнітитиме моє грішне минуле. Ти можеш пробачити мене. Боже. Я стану чистим, як білий аркуш паперу, на якому писатиму нову історію власного життя – життя з Тобою. Слава Тобі!».
Він подивився у вікно крізь шиби якого до кімнати з двору заскочили кілька сонячних зайчиків. Зупинившись на підлозі, шафі, телевізорі вони уважно стежили за ним.
Життя без гріха є чудовим, радісним. Але, як бути з усіма розвагами, веселими історіями? Максим не хотів з ними прощатися, думати про те, що говоритимуть друзі: «Схибив, а може з глузду з’їхав?».
Хлопець знову важко зітхнув. Сум за минулим швидко огортав його розум.
- Не можу, - раптово проклекотів хриплим голосом. Не дозволю! – обізвався інший голос.
Максим відчув його чітко, свідомо, але протистояти не зміг. Слабкість перед тим, хто мовив у ньому його вустами, виявилась сильнішою.
- Ні! Ні! Ні!, - тричі повторив уперто, сердито закрив Новий Завіт, кинув через всю кімнату
до книжкової шафи. Стомлений думками, впав на диван.
«У мене ще є час, багато часу, ціле життя. Хіба не Ти, Боже сказав: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» . Так, Ти. Я пам’ятаю. – Максим говорив гаряче, дивлячись вгору, де в дзеркальному відображені плівки натягнутої стелі, виднілося його зображення. Розмахуючи руками, він уявляв, що говорив не собі, а Богу. – Я, Господи пам’ятаю не багато віршів, але дещо можу прочитати на пам'ять. Я не забув їх, хоча давно читав Твоє Слово. Не віриш – то послухай: «Промовив тоді Ісус учням Своїм: Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» . «Скажу вам, до кого подібний усякий, хто до Мене приходить та слів Моїх слухає, і виконує їх: Той подібний тому чоловікові, що, будуючи дім, він глибоко викопав, і основу на камінь поклав. Коли ж злива настала, вода кинулася на той дім, та однак не змогла захитати його, бо збудований добре він був! А хто слухає та не виконує, той подібний тому чоловікові, що свій дім збудував на землі без основи. І наперла на нього ріка, і зараз упав він, і велика була того дому руїна!» . А ось іще: «Але не в рукотворнім Всевишній живе, як говорить пророк: Мені небо престол, а земля то підніжок ногам Моїм! Який Мені дім ви збудуєте, говорить Господь, або місце яке для Мого відпочинку?» . «Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?» . Досить? – помовчав секунду-другу. – Думаю на сьогодні вистачить. У Тебе так забагато справ. А я вірую в Тебе, що Твій Дух живе в мені. Чи може: ні? – Максим скочив з дивана мов ошпарений. Він не міг навіть собі чесно відповісти: живе Бог в його серці чи давно залишив? Про погане думати не хотів, то ж вирішив: Господь ніколи не залишав його.
Він не помітив, як перестав говорити слова, яких було так багато. Усі вони наче вичерпались, залишив після себе порожнечу – ту саму, яка насправді не зникала, а стала ще більшою. В неї міг поміститися цілий світ, і з якої неможливо було вибратись. А вона продовжувала нашіптувати слова земної втіхи, притаманної тільки їй: « - Ти мій. Назавжди. Я нікому тебе не віддам. Зачекай».
- Так, я зачекаю, а Вірі скажу, що в мене все гаразд: Новий Завіт читаю, Богові молюся. Я –
дитина Господа.
Вони не зустрічалися протягом тижня. Максим навмисне уникав зустрічей з Вірою. Сидячи у кав’ярні, що знаходилась неподалік, спостерігав, як продавала свої квіти, посміхалась перехожим, надіючись, що хоча б хтось купить одну квітку. Та, як на зло, ніхто не звертав на них увагу. Одного дня простояв біля двох годин, продала лише один тюльпан. Але все-таки залишалась стояти серед весняної прохолоди, терти замерзлі від холоду руки.
Тиждень тягнувся нестерпно довго: кожен день був подібний на місяць. Повертаючись додому, Віра шкодувала, що не бачила Максима. Їй хотілося хоча б кілька хвилин перемовитись із ним, розпитати про життя, читання Нового Завіту. Лягаючи спати ввечері й прокидаючись вранці, постійно у своїх молитвах згадувала його. Вона майже нічого не знала про нього, але була впевнена: Господь знає Максима, допоможе йому.
- Господи, допоможи Максиму навернутися до Тебе, примиритися з Тобою, полюбити, щоб
потім оселитися і жити в Твоїх оселях. А мене, якщо Твоя воля, використай для Твоєї слави.
В п’ятницю, за день до чергової зустрічі з ним їй тричі наснився дивний сон. Вона бачила себе і Максима, як на великому екрані, але не такого, як пам’ятала, а набагато старшого і...
2.
Вони зустрілись, як давні знайомі. Того дня Віра вирішила перервати свою роботу, запропонував Максиму провести наступні кілька годин разом. Нікуди не поспішаючи, він погодився. Взявши відра повні тюльпанів, вони замріяно гуляли містом, сиділи на лаві у сквері. Хлопець від душі радів, що дівчина не розпитувала про нього, а розповідала про себе, своїх батьків, родичів, церкву та служіння в ній. А коли, вже нічого було говорити, поцікавилася його духовним життям, переживаннями. Стиснувши плечима й розгублено кліпаючи очима, Максим дивився на Віру, ніби бачив вперше.
- Мені видається, що ти не є таким, як себе розхвалював, - мовила з докором.
- Чому? Я такий, як усі. – розгублено заперечив. – Нічого про себе особливого не
розповідав.
- Не знаю, не знаю, - зітхнула. – Але те, що є нещасливий у своєму житті – не сумніваюся. –
Віра зупинилася навпроти, для впевненості подивилася йому в очі. – То так чи ні?
- Я ... – зам’явся, скупо і невпевнено посміхнувся, опустив погляд. – Знаєш, кожен живе так
як дозволяють обставини і становище. Я не люблю, коли хтось втручається в них чужий.
- Навіть Бог?
- Навіть Він.
Юнак відчув, що поспішив із відповіддю, та відмовлятися від сказаного не хотів.
- А ти думав, що станеться «потім»?
- Навіщо? Я так знаю.
- І що?
- Щось. Життя не передбачене, і цим – цікаве.
- Це правда, та не зовсім...
- Що ти маєш на увазі? – хлопець насторожився, ніби ось-ось, з ним могло щось статись.
- І все-таки? – повторила своє попереднє запитання.
- Мені зараз необхідно заробити багато грошей, знайти наречену, одружитися...
- Потім?
- Народити з дружиною діток, виховати їх, допомагати їм виростити чесними людьми...
- Потім?
- Допомогти їм здобути освіту, влаштуватися на роботу, одружитися...
Віра слухала уважно і була задоволена відповідями, погоджено киваючи головою,
та душа огорнена смутком, плакала від того, що Максим залишався далеким від Бога. Він не говорив про це, але вона відчувала його не виказану таємницю.
- Допомогти виховувати їхніх дітей – своїх онуків, піти на пенсію, відпочивати.
- Потім?
- Померти і бути похованим на кладовищі дітьми, рідними, друзями.
- Потім?
- Все.
- Ні, тут я з тобою не погоджусь, адже життя після смерті продовжується. Твоя душа
безсмертна, вона не вмирає. Ти знав про це?
Максим знав про безсмертя душі, та, що станеться «потім», не задумувався, а отже, не мав сенсу говорити про майбутнє. Йому стало соромно; відчув, як червона фарба почала вкривати обличчя, гнітити його на людях.
- Знав, але не задумувався – рано іще, - доповнив своє пояснення.
- Невже земні життєві турботи чи насолоди важливіші? Віра стояла і вперто, ніби вчителька
дивилася на свого учня. А він мовчав, похнюпивши голову. – Повір: те про що я говорила, записано у книзі, яку подарувала. Нам усім належить відзвітувати Богу за прожите життя на землі. Що ти скажеш Йому: в мене не було часу, чи я не хотів, аби Ти втручався в мої справи, Господи? Він нагадає все і про все. Бог любить тебе не менш за твоїх батьків. Але, як любиш Його ти?
Максим розумів хвилювання Віри, прагнення допомогти йому, та своєю впертістю протистояв
їй.
- Я ще не збираюся помирати.
- Так думає кожен, але...
- Досить, - сердито перервав її, кинув на землю відра з тюльпанами. – Я більше не маю
бажання продовжувати дану тему.
- Як хочеш. Пробач, коли не те щось сказала. Я хочу аби у тебе склалось все якнайкраще.
Віра говорила спокійно, не підіймала свій голос до вищих вершин.
- Моє життя для мене не є поганим, а кому не подобається як живу, нехай пильнує за своїм,
- не в змозі стримати власного гніву, хлопець вилив чергову порцію гарячих слів: - Загордилась свиня, що об панський пліт почухалась. Думаєш, коли стала віруючою, то можеш зі своїми настановами лізти в душу кожного стрічного. Я не з тих, хто дозволяє це. Добродійко, з муки вашого язика хліб не спечеш. Добре і щасливо живе той, у кого стіл довгий і багатий, а в мене він – на славу.
Повертаючись додому, Максим відчував, як дівчина довго дивилась йому в плечі, та не обернувся. Не хотів. Він був гордий і пишався собою, тим що міг виказати наболіле так, як раніше ніколи не робив.
Прийшовши до своєї квартири, відразу відшукав Вірин дарунок. Роздратований, розгорнув його посередині, і щосили розірвав навпіл. Тоненькі листочки враз розсипалися по кімнаті. Дивлячись на них, він продовжував ненавидіти його, її, той день, коли познайомився із нею і, жертвуючи своїми грішми, зробив для неї не чуваний дарунок.
«Мною ніхто не буде керувати. Ніхто: ні ти, ні твій люблячий Бог. Моє життя належить тільки мені. Воно моє, - кричав у собі, хотів забути все, що чув сьогодні. Та голос Віри не змовкав, продовжував лунати у свідомості. Чуття гіркого сорому мимоволі почало пронизувати його. Максиму ставало соромно за себе, слова, які випалив згарячу.
«Душа людини ніколи не вмирає. Навіть після смерті тіла, живе. Ти зараз не зрозумієш цього, але – це правда, і про це говориться в Біблії. Ти зобов’язаний за свої вчинки, слова, дії відповісти перед Небесним Творцем».
«А може Віра має рацію? Душа не вмирає ніколи». – подумав про себе з гіркотою.
Пригадавши кілька віршів зі Святої Божої Книги про душу, Максим задумався. «І земній усій звірині і всьому птаству небесному, і кожному, що плазує по землі, що душа в ньому жива, уся зелень яринна на їжу для них. І сталось». «А необрізаний чоловічої статі, що не буде обрізаний на тілі своєї крайньої плоті, то стята буде душа та з народу свого, він зірвав заповіта Мого!» «У молодості помирає душа їх, а їхня живая поміж блудниками» . «Душа наша надію складає на Господа, Він наша поміч і щит наш, бо Ним радується наше серце, бо на Ймення святеє Його ми надію кладемо!» . «Я радісно буду втішатися Господом, нехай звеселиться душа моя Богом моїм, бо Він зодягнув мене в шату спасіння, і в одежу праведності мене вбрав, немов молодому, поклав Він на мене вінця, і мов молоду, приоздобив красою мене!» . «А праведний житиме вірою. І: Коли захитається він, то душа Моя його не вподобає» .
- Не знаю, Господи, не знаю, - ледь чутно мовили вуста.
Сівши на диван, юнак опустив голову на коліна. Йому здалося, що у нього все боліло. Боліла
насправді душа. Вона прагнула спокою. Буревій світських пристрастей, який раніше розпалював його серце, виявився без дієвим. Душа прагнула спокою, який мав лише Бог.
Раптово підняв голову, хлопець подивився туди, звідкіля йому здалося, що на нього, нібито дивилися невидимі очі. Від їхнього погляду стало жарко, хотілося прочинити вікно, та ноги наче приросли до підлоги, стали важкими, як колоди.
- Господи, що зі мною? – налякано озираючись навколо, розгублено запитав себе. – Тут є
хтось?
У відповідь почулася тільки тиша, але серце шаленіючи в грудях промовляло: «Не обманюй себе. Не обманюй. Послухай голос Бога! Послухай Його!»
- Господи, - впавши на коліна біля дивану на якому сидів, Максим схилив голову. Гарячі
сльози зросили очі, потекли стьожками по обличчі. – Пробач мене. Я дякую Тобі за Твою любов. Допоможи мені повернутися до Твоєї сім’ї, в якій знаходився колись, і в якій відчуватиму себе набагато щасливішим, ніж зараз. Я вибираю Тебе, Господи, а не цей світ. Допоможи!
Максим не поспішав підійматися. Йому хотілося ще постояти, й, отак подумати над своїм життям. Після промовленої молитви, тіло наповнила легкість. Важкий тягар гріховного гніту спав, давши можливість дихати легко; захотілося зателефонувати батькам, з якими не розмовляв довгий час. Він знав: вони хвилюються за нього, моляться. З дня коли відійшов від віри в Бога, для них залишався раною, залікувати яку міг тільки Бог.
Слухавку підняла мама. Почувши голос рідного сина, ледве стримала сльози. Було відчутно, як хвилювалася, але раділа водночас. Максим розповідав про свої справи, про те, як сьогодні, кілька хвилин тому, попросив у Бога прощення, вирішив розпочати життя з нової сторінки, та не хотів говорити про Віру, яка по-новому прочинила для нього двері у світ Бога.
« Я обов’язково це зроблю при першій нагоді. Лише б зустрітися», - подумав у собі.
Весь наступний день пролетів у тривозі, а в суботу вперше за довгих вісім місяців поїхав до батьків додому. До пізньої ночі сиділи разом: мама, тато і Максим, плакали, сміялися, раділи, сумували, молилися і співали християнських пісень. То були години, які не можливо забути. В неділю на богослужінні, Максим, як в дитинстві знову дякував Богу за даровані Ним для нього роки на землі; відчував себе дитиною, що повернулась до Божої родини. Він щиро вірив у те, що Бог простив його і, разом із янголами на небі, також радів.
- Моє серце залишається з вами. Я молитимусь за вас, - пообіцяв прощаючись.
- Ми також молитимемося за тебе. Люби Бога, шануй Його, не дозволяй дияволу знову
оволодіти твоїм серцем. Пам’ятай: воно належить тільки Творцю. Бути благовісником Благої Вістки можна будь-де і ким завгодно. Головне не відійти від віри у Бога, - нагадала ненька, обіймаючи і цілуючи сина.
- Я пам’ятатиму і ніколи більше в своєму житті не допущу, щоби диявол знову затягнув мене
у свої сіті. Обіцяю!
Вечір вівторка перекреслив усе. Максим не зміг відмовитися від запрошення побувати на дні народженні свого друга. Сатана радів, що його втрачений раб, знову повернувся до нього. Хлопець не відчув цього, але небеса... Вони дивилися і, плакали. Плакали янголи, спостерігаючи за кожним його кроком, сумував Бог. Максиму було байдуже до всього. Лише ввечері, зрозумів свою помилку, знову каявся, поки без сил впав на диван. ...А вранці слід було поспішати на роботу.
Віра хвилювалася за Максима не менше, ніж за себе. Її серце підказувало: хлопця негайно необхідно відшукати, поговорити з ним. Інакше станеться лихо. Знаючи тільки його ім’я та місце роботи, протягом двох днів їздила великим містом, відвідувала пожежні частини, поки врешті їй повідомили, що знають Максима – молодого пожежника. Але чи того, якого шукала? Не знала. Максима в той день не було на роботі. Пожежники, запевнили, що не видадуть таємницю її приходу, обіцяли посприяти зустрічі, зателефонувавши їй додому.
Не жаль у день, коли черговий пожежної частини стримав обіцянку, в неї виявилися проблеми, що вимагали термінового рішення То ж довелося відкласти зустріч на інший раз. А Максиму так і не повідомили, про неї.
Той страшний сон, який дівчина не хотіла знову бачити, приснився вдруге. Як тоді, вони йшли разом вулицями міста, вона тримала його за руку, обоє про щось розмовляли. От тільки Максим був чомусь незрячим. Сон не дозволяв серцю повернутися до спокою, з кожним ударом відлунювало: «Мак-сим. Мак-сим. Мак-сим».
- Шкода, але Максим хвилин десять тому, як виїхав на пожежу. Коли повернеться,
неодмінно повідомлю про ваш дзвінок, - сказав черговий на зворотному кінці слухавки. – Все буде добре.
- Так, усе буде добре, - повторила тихо Віра, кладучи свою слухавку на телефон.
Опівдні тільки й було чути про жахливу пожежу, що розігралася на околиці міста. Такого полум’я, яке вирувало на об’єкті, не бачили навіть старожили. Кожна наступна новина, наводила жах. Їй здавалося, що чула голос Максима, благаючий про допомогу. Чорний дим, який підіймався до неба, виднівся здалеку.
«Господи, допоможи йому, не залиш у біді, порятуй, - молила Бога. Дівчина вірила: Господь допоможе, а коли потрібно, - Сам увійде в полум’я, щоб Своїми руками закрити Максима від небезпеки. Віра пам’ятала випадок із Шедрахом, Мешахом і Авед-Наго, коли їх вкинули до розжареної печі, через те, що не хотіли поклонитися ідолу - боввану. Тоді їх урятував Божий Син. Він був з ними у вогні. Ї це бачили всі ті, хто знаходився біля печі. Юнаки вийшли назовні неушкодженими. Вогонь не торкнувся навіть їхнього волосся . – Господь врятує Максима, збереже».
Віра чекала до самого вечора. Максим не дзвонив. Коли за вікном почали згущатися вечірні сутінки, вирішила подзвонити сама.
Черговий мовчав, не знаючи як пояснити те, що сталось. А Віра відчувала біду. А черговий не поспішав.
- Прошу вас, не мовчіть, - благально видавила із себе, - скажіть: де мій коханий?
Вона не зчулась, як назвала Максима своїм коханим. Її серце защеміло від слова, яке
вимовила без стороннього тиску, добровільно, бо дійсно полюбила його. Мабуть відчувши неабияку приязнь Віри до колеги, черговий більше не міг приховувати лихо.
- Він у лікарні. Його зараз рятують медики.
Віра стояла біля телефону, а сама, ніби хвилину тому побувала на пожежі – всередині все
горіло.
«Господи, Максим у лікарні. Чому? Чому Ти допустив, щоб він опинився там?» - Голос тремтів, подібно натягнутій струні, яка ось-ось могла урватися, очі беззахисно блукали по кімнаті в надії знайти порятунок. Дівчина готова була гніватися на Бога, лаяти Його, та невидима сила небес стримувала. «Поправді кажу вам: Як хто скаже горі цій: Порушся та й кинься до моря, і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, то буде йому!» , - промовляв тихий голос. - Без Бога нічого не стається в цьому світі. На все є Його воля.
«Так, Господи, на все воля Твоя! - прошепотіла, розкаюючись. - Пробач мене, грішницю. І нехай буде воля Твоя – на все».
Не гаючи часу, швидко зібралась і птахом полетіла до лікарні. Та у відділення її не пустили. Жити юнаку чи помирати - лікарі прогнозувати не збиралися.
Протягом усієї ночі дівчина разом зі своїми батьками не підіймалися з колін. У столові відділення, вимолювали його у Бога. Ноги не боліли, та й втома не відчувалась.
«Він житиме, неодмінно. І ми ще не раз дякуватимемо разом Господу за Його милість, за Його любов. Це станеться!», - повторювала, як другу молитву про себе.
Вранці довідавшись про стан Максима, поспішила до церкви, а опісля – знову до лікарні. Розмовляючи з лікарями, не помітила його батьків, які підійшли до неї. Тільки після знайомства, розповіла всю правду про себе, про те, що закохалась в нього, і зараз любить його, молиться за нього. Вона не приховувала, що не залежно від обставин, готова ділити його болі і страждання; сумувала, що не змогла допомогти йому подолати пристрасть до гріха, повернутися до Бога, стати Його дитиною, як колись. Адже ворог ніколи не спить, завжди чатує на кожного, щоб поневолити. Максим виявився одним із бранців.
- Бог заступиться, допоможе, Він не залишає Своїх дітей напризволяще. Я віру в це, - Віра
взяла долоні жінки в свої, ніжно поцілував. – Я вдячна Господу за все. Він достойний слави і хвали.
- Амінь, - втираючи крадькома свою сльозу, підтвердив батько.
Довгий місяць лікарняних митарств, перетворився на рік, але Віра на відміну від Максима не
впадала у відчай. Щодня і щоночі, знаходилася поруч, відходила хіба що на кілька годин, або при потребах. Вона боялася залишити його надовго. Саме голос Віри допоміг юнаку повернутись до тями через три дні після трагедії, а потім – одужувати. Це підтверджували лікарі. Слова дівчини були найкращими ліками і бальзамом для його душі та тіла. Одне непокоїло Віру: чи бачитиме Максим? На її запитання лікарі мовчки розводили руками.
- Бог допоможе тобі, допоможе всім нам. Ми молимося за тебе, – втішала хлопця, як могла,
а сама вибігаючи з палати, гірко плакала в коридорі, пригадуючи сон. Адже Максим у ньому був незрячий. В її голові плуталися думки, слова, але вона трималася, старалася не виказувала слабкості навіть у голосі.
Здоров’я Максима покращувалося. Коли його через тиждень перевели до загальної палати, Віра зі своїми та його батьками, могли більше перебувати з ним. Тепер в неї з’явилось більше часу для відпочинку, та на ніч, все-одно брала чергування під свою відповідальність.
- Це все вона – ваша Віра, - якось оглядаючи його, впевнено заявив лікар.
- Так, вона, - підтримав думку хлопець. – Скажіть, а вона поруч?
Лікар подивився в сторону, де стояла дівчина. Усміхнувшись, стиснув руку Максиму.
- Ні.
- Тоді перекажіть, що я кохаю її, - прошепотів.
- А може про це скажете самі? – запропонував чоловік у білому халаті.
- Мені соромно. Я не достойний того, що робить вона для мене.
- Добре, я передам, - після не довгої паузи мовчання і вагання, заговорив лікар.
- Спасибі, лікарю, я вдячний вам.
- Дякуйте не мені, а їй, і Богу.
- Так, - опустив голову на подушку, погодився Максим. – Богу насамперед. Я хотів їй
зізнатися, що саме Господь покарав мене, бо Він бачив де я перебував того вівторка. В суботу я пообіцяв Йому більше не грішити, а у вівторок...
Юнак не мав бажання згадувати ті жахливі дні, що змінили все його життя. Коли б міг, то повернувся назад, аби прожити їх по-новому, - без гріхів, з Богом у серці.
Всього чотири дні було дозволено перепочити перед початком нового лікування – лікування очей. Віра, як раніше, продовжувала залишатися зі своїм Максимом. Вона не соромилася його так називати, бо знала: вони не є ще зарученими але люблять одне одного.
Якось уночі, Бог, Якого не бачила, але чула в яскравому світлі, що линуло з високих небес, відповів на її молитву, щодо Максима: « - Він твоя доля післана Мною!». І вона, збентежена й трохи налякана, як Марія свого часу, якій з’явився ангол Гавриїл з благовіщенням від Вседержителя , в покорі сказала: « - Нехай буде воля Божа». Прокинувшись, дівчина прославила Господа, а потім поспішила до коханого. В церкві кожен знав: Віра любить його, і свого часу одружиться, а поки молилися, просили в Творця здоров’я для майбутнього чоловіка вірної Богу сестри.
Нові тижні випробувань не стали легкими, та потрібно було триматися, стояти, подібно воїну на сторожі віри в Бога, боротися з недугою. І Господь допомагав їм. Віра з Максимом відчували Його невидимі руки, які підтримували, несли, не дозволяли впасти в безвір’я. Дівчина щодня телефонувала батькам хлопця, розповідала про їхні спільні справи, а коли ті приїжджали до сина, раділи разом.
Максим на жаль залишався незрячим. Тьмяні різнокольорові кільця, що плавали перед очима, залишалися його супутниками і в день і в ночі. Тільки у снах міг бачити своїх батьків, свою Віру, малювати в уяві природу, яку ще не довелося забути. Єдине, чого боявся, що свого часу його супутники по життю – також зникнуть. І тоді, цілковита темрява назавжди поглине очі. Він молив Бога, аби хоча б вони залишилися, та не припиняв надіятися, що свого часу зір повернеться.
... А поки слухав, як читали йому Біблію, поезію. Дещо намагався писати сам, але не завжди думки викладалися у рими, тікали один від одного. А самому їх поріднити не вдавалося.
- Я колись ще напишу книгу, про нас із тобою, про наше життя, - одного дня зізнався Вірі. –
То буде наша спільна з тобою книга. Ти згодна?
- Так, - підтримала думку коханого дівчина.
- Називатиметься книга: «Нехай буде воля Твоя». Адже ніщо не стається без волі нашого
Бога.
Максим усміхнувся, взяв у свою долоню її, й тихо-тихо прошепотів:
- Я люблю тебе, Віро. Люблю і, хотів би стати твоїм чоловіком, але.., - далі замовк.
- Продовжуй, я слухаю тебе, - стараючись не порушити тишу, також зашепотіла Віра.
- Ти не любитимеш мене: незрячого, безпомічного.
- Це твої думки, а я думаю по-іншому. – На мить замаявшись, вона проковтнула слину й
продовжила: - Люблю і любитиму завжди, всі дні, все життя.
Дві маленьких краплини сліз з’явившись на її обличчі, повільно скотилися вниз. Вона не поспішала витирати їх. Адже це були сльози щастя – вистояні в горнилі випробувань. Максим не чекав такої відповіді, сумнівався, та вона й не думала залишати його.
- Ми будемо разом.
- До кінця наших з тобою днів.
Опустившись на коліна, не розмикаючи рук, вони молилися, дякували Богу за кожен день, за
кожну прожиту мить. Їхня молитва була щирою, чистою й линула до святого Престолу Бога, як квітка, що ніколи не в’яне, бо свого часу була посаджена люблячим її Садівником.
Максим покаявся перед Церквою та Богом через кілька місяців. Він відчував серце кожного, хто дивився на нього того дня, молився; вірив: на зібранні також був присутнім Господь, Який тримав його Сам, і триматиме за руку все життя, як дитину, яку любить, і любитиме постійно.
- Нелегка справа творити добро, нести милосердя. Вони ніколи не принесуть завидних
призів, не завжди за них скажуть: «Дякую!». Та це найкраща криниця сил і здібностей, з якої варто черпати живу воду, що тече від Престолу Самого Бога. І чим частіше це робитимемо, тим чистішою і повнішою залишатиметься для нас, - закінчує розмову Віра.
Максимові очі продовжували дивитися кудись у далечінь. І тільки невгамовний цвіркун вигравав на своїй скрипці мелодію зрозумілу тільки йому, що підіймаючись увись, приємно розливалася в піднебессі.
ID:
424116
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.05.2013 11:56:53
© дата внесення змiн: 12.05.2013 09:57:31
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
