|
ЛЮБОВ - НАЙВИЩА ЗА ВСЕ
«І як бажаєте, щоб вам люди чинили,
так само чиніть їм і ви»
(Лук.6:31).
1.
Ніколи в своєму житті Антоніна так не хвилювалась, як напередодні поїздки до тещі. Сімейні непорозуміння з чоловіком, які минали за кілька хвилин, були набагато приємнішими. Три роки проминуло, коли вперше побувала в її домі, але стіна відчуження продовжувала зростати між ними. А все тому, що син Сергій, не погоджувався на вмовляння взяти ту, що була лише їй до вподоби. Хоча Галина Едуардівна була християнкою, земні багатства, якими володіла нею обрана для себе невістка, вважала найважливішими, тоді коли Антоніна, тільки жила мріями про небесні.
Ще у червні, побачив Сергія в літньому християнському таборі,вона не могла полишитись думки, щоб ближче познайомитися з ним. Юнак сподобався їй відразу, особливо - у відношенні до дітей. Здавалося, вони для нього були всім життям. Діти мов метелики злітались, оточували його звідусіль, щоразу, завидів на самоті, кожен зі своїм проханням: почитати щось із Біблії, погратися, чи просто - розважити. Сумний, погляд хлопця, за яким приховувалась якась таємниця, і який розгадати неможливо було без спілкування, розвівався вмить. Та коли малеча розбігалася, виникав знову.
Подружилася з Сергієм відразу. Ставши здібною помічницею, старалася не поступатися йому. Приїхав зі свого провінційного міста до обласного центру, послужити Богу серед дітей, не помітила, як мимоволі закохалась. Бажання бути з Сергієм, навіть після закінчення праці в християнському таборі, разом молитися, читати Біблію, спонукало запропонувати йому дружбу. Він без роздумів погодився. Адже два місяці щоденної праці, майже поріднило їх. Антоніна приїжджала додому на кілька годин, щоб до вечора, повернутися назад. Про знайомство з віруючим братом від своєї матері нічого не приховувала.
- Рада за тебе, донечко. До сліз радості рада, - говорила вона, обіймаючи її.
В глибинах свого серця Антоніна мріяла про Сергія, вже, як майбутнього чоловіка. Але, як складуться
їхні плани з Божими - не знала. То ж молилася Йому, просила дати відповідь.
Як віруючий християнин, Сергій під час зустрічей із людьми, прагнув донести Благу Вістку кожному, з радістю розповідав про дорослих і дітей, які вже прийняли Бога в своє серце. Тільки про батьків своїх чомусь мовчав. Та й Антоніна не поспішала розпитувати. «Навіщо, - думала, - а потрібно було, - зрозуміла, коли сталося те, чого не очікувала».
Вона добре пам’ятала той день і розмову, через двадцять хвилин, від початку якої, мало не зомліла. Кольори листопада враз помутніли - стали чорно-білими; тиша, не встигнув осісти - зникла. Повітря захиталося, з ним і земля. Спочатку дівчині здалося, що вона прийняла пояснення жінки за невдалий жарт, але коли та повторила своє категоричне: «Ні!», - розплакалась.
- Мамо, ви не можете такого говорити. Антоніна - також християнка, як усі, хто любить Бога і
служить Йому. Ви тільки б бачили її прагнення розділити свою любов із дітьми. Ми обоє любимо дітей і самі є дітьми єдиного Бога. Скажіть, що ваші слова були необдуманими, - хотів заперечити син.
Але жінка стояла на своєму.
- Правда. І я повторю це.
- Чому? Через те, що ми живемо у різних містах, не ходимо до одного Дому молитви. Але наш Бог -
Один, віра - одна, і хрещення через яке обіцяли служити Богові в чистій совісті, та з чистим сумління - також одне. Може, - продовжив після короткої паузи, - ви хочете сказати…
- Так, я хочу сказати те, про що ти подумав, - не дав закінчити синові, таємниче погодилася Галина
Едуардівна.
- Що саме? - піднялась Антоніна зі стільця, злегка підкинув угору руки, ніби хотіла злетіти, стати
поміж нею і Сергієм. - Ваш син - хлопець, якому позаздрила б будь-яка дівчина, навіть анголи на небі. Та вони цього не зроблять, бо бояться і люблять Бога, не так, як ви.
- Я також люблю Бога, дівчино, - пхикнула жінка, неприязно подивившись на Антоніну. - Чи може
між вами?… - показав пальцем, спочатку на неї, а потім на сина, запитала.
- Між нами, мамо нічого подібного не було. І не станеться. В цьому можете бути спокійними, -
заспокоїв Сергій.
- Не буду спокійною, і не заспокоюся, - випив зі склянки води, жінка поспішила до своєї кімнати. -
Ні. І ще раз моє вам: «НІ», - донеслося вже десь із середини будинку.
Додому поверталися в мовчанні. Хотілося багато чого сказати, але мовчати - найбільше.
«От чому Сергій не хотів говорити про маму, - розгадав і зрозумів таємницю його сумного вигляду в християнському літньому таборі, зітхнула. Плани матері не погоджувалися із синовими. Через що? Жадобу до земного багатства, що ніколи не було вічним. Та жінка мабуть цього не розуміла, чи не хотіла приймати. Антоніні стало шкода Сергія, його батька, який не наважився вставити піл час розмови жодного свого слова. Було важко прийняти розумом: підтримував він свого сина, чи - дружину? Мабуть дружину. До того ж, і побоювався її.
З Сергієм, як з яскравим сонечком не хотілося прощатися. Та думка про припинення їхньої дружби, почала ятрити серце дівчини.
«Так, буде краще для нас обох», - погодилась сама з собою після недовгих роздумів.
- А я не погоджуюсь. Наша дружба - це початок шляху до спільної мети, що намітили ми разом.
Вірю: в Бога свої плани щодо нас, і коли Його воля, щоби ми сказали один одному: «Прощавай», - я погоджуся. А поки цього не сталося, хочу бачити і чути тебе мало не щодня. В Нього немає випадковостей. І Він, думаю, не помилився, коли познайомив нас, - пояснив відповідь.
Зупинив машину в передмісті, довго розповідав своє бачення дружби, християнської любові, її досконалості; не заперечував їх міцності, чистоти, благочестя в присутності Божій.
- Найвищий прояв любові - готовність іти заради неї на смерть. А коли власне «Я» є живим, а не
мертвим, то чорні тіні гріха, повертатимуть тебе у минуле. На превеликий жаль, так сталося із моєю ненькою, від часу, коли познайомилася з «віруючим» багатим бізнесменом. - Сергій зітхнув, зронив сльозу на руку Антоніні. - І захотіла, аби я одружився на її доньці, яка окрім розваг, нічого відати не хоче. Хоч і співає вона у хорі, читає вірші, має багато друзів. Не вабить мене.
- А батько твій… Він підтримує тебе? - мовила своє запитання боячись, що збоку можуть її
підслухати.
- Так, - коротко відповів юнак, - ми разом молимося за маму. Ненька знаючи про наші молитви
до Бога, ще більше починає злитися. Боюся, що одного дня, намітив для мене іншу обраницю, через те, що попередня вийде заміж, відцурається нас.
Йому було важко, та незважаючи на прикрощі долі, продовжував жити вірою, в надії, що християнська любов повернеться до його мами.
- Нічого, донечко, - заспокоїла матуся, - Господь усім нам єдиний Бог, а Його благословення
праведніші за людські. За Галину Едуардівну ми також молитимемося. Господь поверне її до себе. Аби ти, як Сергій уміла любити її. Можливо, коли буде воля Бога - станеш її невісткою.
«Невісткою, - повторила в собі Антоніна. - Важко бути невісткою людині, яка постійно відкидатиме тебе, не хотітиме бачити. А коли з’являться онуки?»
Голова йшла обертом від різних думок. Їй не хотілося втрачати Сергія, хоча знала: з часом може познайомитися з іншим юнаком, але той, не буде, як він. У втрат, які стаються на землі, залишається лише біль, байдужість, що по-своєму непокоять пам'ять.
Сергій не приховував від своєї матері новин про зустрічі з Антоніною, їхні спільні молитви за неї.
Через рік, коли звістка про заручини Сергія з Антоніною долинула до Галини Едуардівни, вона все-таки погодилась прийняти її, - як невістку. Та після весілля, все-одно залишилася відчуженою. Навіть народження сина Болеслава, не могло примирити їх. Скільки не приїжджали, постійно любила нагадувати сину про його непорозуміння із нею, та можливі Господні покарання за непослухи
Сергій мовчав, забиваючи щоразу не виказані слова обурення у твердиню терпіння. Погостював кілька годин, поверталися додому з нездійсненою мрією, залишитися в мами з батьком на день-другий. «У всьому нас тиснуть, та не потіснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач» , - часто любив повторювати ввечері, коли маленький синочок вже спав. І щоразу слова сказані колись апостолом Павлом віруючим Коринфу, додавали йому ще більше сил для молитов. Адже молитви - не залишаються без відповіді.
В Антоніни, навпаки, почало заживати відчуття повного безсилля. Їй здавалося, що їхні молитви десь загубилися в черзі до Бога; душа у ставленні до тещі, перетворювалася на пустелю, блукаючи якою, ще більше починала недовіряти Богу; ставали нецікавими зібрання, християнська література, молитовні спілкування, в яких і так у мовчанні опускала очі, з посмішками дивилася на тих, хто молився. Чорні хмари зависали над її головою, з-під яких виривався сварливий грім, ніби Бог застерігав її. Чи може диявол чатував зловтіхою та зверхністю? Але невидима сила поки стримувала палаюче сонце гріха, аби воно пожадливо не випивало залишки Божої благодаті.
2.
Довга і широка, подібна до стрічки дорога, швидко збігала під колесами автомобіля. Лише тридцять хвилин минуло, як виїхали з дому, а здавалось, їхали години із три. Маленький Болеслав сидячи на руках в Антоніни, щось мугикав собі, граючись улюбленою іграшкою.
А за вікном у мовчазному чеканні зими стояли дерева. Тягнучись голими вітями до неба, сумно спостерігали за проїжджаючими автомобілями. Їм було байдуже до проблем, якими жили люди, бо самі переймалися єдиною проблемою: вистояти холодні морози і вітри, що згодом прийдуть із зимою. Добре, коли вони не будуть міцними.
Антоніна дивилася на дерева й мимоволі сама почала відчувати себе одним із них, але вже зрізаним; відчувала холод, який проймав її від землі, бути спаленою. Та спогади про приємні дні свого минулого, коли росла, маючи коріння в землі, раділа чистій блакиті з білими хмаринками, співи птахів і теплі проміння сонця, тихе шепотіння вітру, - невгамовно поверталися. Все минулося, а згодом і навіки забудеться. Ще трохи і її взагалі не стане. Залишиться тільки пам’ять, яка сама з часом розвіється за вітром років.
Ось зверху вже стоять, тримаючи в своїх руках пили і сокири ті, кому наказано порізати, порубати її тіло на частини. Вони усміхаються, регочуть, бо їм байдуже щодо неї, й від цього стає ще страшніше.
«Ні, - закричала щосили. - Не рубайте мене. Я хочу жити».
Лісоруби завмерли у нерухомості, прислухаючись до її голосу, що линув невідь звідки.
«Я тут. Я з тобою, - раптово залунав інший знайомий голос, від якого лісоруби почали лопатись, як мильні бульбашки. - Поглянь на мене. Ось, моя рука, - зашепотів знову голос».
Сон не хотів відпускати Антоніну, але довелося. Про те, що то був дійсно сон, вона зрозуміла, коли розплющила очі. Сергій стояв дійсно над нею, готовий затулити собою від найчорнішої темряви, що зависла жахливим волоттям.
Антоніна мовчала, вгамовуючись від обважнілого страху. «Це все через брак любові, що приреченим вовком дивився на мене, хотів перетворити на людину в якій більше підлості, ніж життєдайності. А підлість - річ убивча. Ні, я повинна вміти любити навіть свого ворога - любов’ю: руйнуючою стіни, досконалою, відповідальною, духовною, святою, до сягаючою найвищої точки в ходінні перед Творцем. Господи, і чому я над цим ніколи серйозно не задумувалася?» Від останньої думки, жінка здригнулася.
- Може повернемося, сьогодні не поїдемо до мами? - запропонував Сергій, лячно переводячи
погляд з Антоніни на Болеслава, який єдиний не розумів усього, що відбувалося в той час, і продовжував усміхатися.
- Тільки не повертатися. Нам необхідно їхати до Галини Едуардівни, - пильно подивившись в очі
чоловіку, запропонувала. - Життя у нас одне, і я не хочу прожити його абияк.
Повітря наче горіло від променів сонця, що червоним колесом викотилося на небо. Світлий час прощань з осінньою тишею, лягав у долоні самотнім птахом, який малюючи кола над землею, щось кричав у повітрі.
Маленький магазинчик, біля якого зупинилися, скидався на забуту в часі селянську домівку під солом’яною стріхою. Вона не була дуже старою і занедбаною, але поруч не виявилося нікого.
- Вас щось цікавить, чи може хочете випити кави? - запитав продавець і офіціант водночас, відразу,
як увійшли всередину.
- Нам би … - задивившись на вітрини, задумалася Антоніна. - Я навіть не знаю. Від такої
самотності, як у вас, хочеться вам щось подарувати.
- І, щоб ви нам подарували, запропонували? - загорівшись від пропозиції, розгубився господар.
- Мабуть відвідувачів.
- А вони у нас завжди є, й навіть постійні, - кивнув головою у бік вікон, показав на жінку, яка на
подвір’ї, розглядала їхнє сімейне авто. - Не бійтеся, вона нічого вашій машині не зробить, - заспокоїв. - Ходить тут по кілька разів на день, розмовляє з приїжджими, коли вони є, а коли немає, то заходить до мене, сидить і про щось думає, або співає. Звуть її Рафалина.
Літня жінка, постояв іще кілька хвилин біля машини, повернулась у бік магазину. Вона була невеликого росту. Одіта в старий одяг, нагадувала подорожнього, що пройшов шляхами землі не один кілометр.
- Слава Господу! - привіталася, зачинив за собою двері. - Побачила оце ваше авто, вирішила зайти,
познайомитися. Чи ви проти? - звернулася до Сергія з Антоніною.
Підійшов ближче, подивилася на них своїм старечим, але гострим поглядом, від якого аж мурашки пробігли спиною.
- Ми не проти, та нам час вже їхати. Ми на хвилину заїхали, бабусю, - злякано промовила Антоніна.
- Отак і все життя. Всі кудись спішать, а життя не стоїть. І що? Від цього легше не стає,
навпаки - важче. І знаєте чому? - Старенька зіщулила свої маленькі очі, ніби крізь їх вузькі щілини хотіла краще роздивитися Сергія з Антоніною. Не дочекавшись відповіді, сама вирішила відповісти. - Звикли, щоб час працював на них. А йому байдуже. То ж минають дні, місяці, роки, без обдумування. Але перед Богом за кожну думку, кожну справу, кожне слово потрібно буде дати відповідь. Чи готові ви, любі до цього?
- Так, ми віримо у Бога, - відповів Сергій.
- Вірити мало, слід жити Ним, для Нього, як Він жив для нас, любив нас, хотів і зараз хоче бачити
нас у Своєму Царстві.
- Так, бабусю, - погодилась Антоніна.
- Казати так, ще не означає називатися Божою дитиною. Ви вже дорослі, а не, як ваше маля.
Дитина ще не вміє говорити. Хоч розуміє ваш голос, прагне, аби більше її любили, бо довіряє вам.
- Ми любимо свого хлопчика, - запевнила знову Антоніна.
- А інших людей?
- Інших? - опустив голову, змовчала.
- Бачу, що не всіх. Тоді, яка ви Божа дитина?
Голос Рафалини був хриплим, трішки крижаним, але це не лякало ні Сергія, ні Антоніну.
- Любов - вища за все. «А ми, що належимо дневі, будьмо тверезі, зодягнувшись в броню віри й
любови, та в шолом надії спасіння» . Ласка нашого Господа збільшується в нас з вірою та любов'ю, що в Ісусі Христі . «Стережися молодечих пожадливостей, тримайся правди, віри, любови, миру з тими, хто Господа кличе від чистого серця» . «І уважаймо один за одним для заохоти до любови й до добрих учинків» . Надіюсь, ви пам’ятаєте ці тексти зі святої книги? А х них іще кілька. Нещодавно я їх почула вкотре на одному зібрані в церкві, куди мене не хотіли пускати. Та все-одно довелося, коли нагадала тим служителям їхнє призначення. «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудючий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. Бо ми знаємо частино, і пророкуємо частино; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне» . Ось так, мої любі, - закінчила старенька.
Вона мовчала, навіть не дивилася на подружжя. Заплющив очі, про щось думала чи пригадувала. Тиша розляглася магазином, ніби нікого всередині не було. Тільки маленький Болеслав, простягаючи свої рученята, щось мугикав.
- Іди до мене, сонечко. Я не ображу тебе, крихітко, - прохрипіла Рафалина й узяла дитину. Жінка не
зчулася, як сама дозволила старенькі перейняти дитину зі своїх рук. Посміхаючись, він щиро обійняв її за шию. Здавалося, ніби й чекав миті, щоб поєднати розірвану нитку поколінь, яка називається: «ЛЮБОВ».
Голос Болеслава дзвенів щасливо. Дві великі сльози, мов два незгасимих сонця, попливли обличчям Ангеліни. А бабуся продовжувала щось шепотіти на вухо дитині. Й від того щирого шепоту, наче розцвіла, стала молодою дівчинкою. Незбагнений вихор ніжності, закрутив її, захопив у свій потік. Антоніна дивилася на бабусю, вже не з страхом, а з вдячністю.
«Господи, - це все Ти. Без Твоєї участі, неможлива була б сьогоднішня зустріч в цьому магазині. Я не знаю, хто вона - оця жінка, та вдячна Тобі, що через неї допоміг мені по-іншому подивитися на світ. Ти і Твоя любов, - не пройшли повз мене, а оповили, щоб не залишилася байдужою до інших, до свого життя, що котилося у безодню.
- Хай Бог тобі охороною, дитино, - звернулась до дитини Рафалина. - Ми всі тут гості на цій землі.
Небо - наша вічна вітчизна, та кожному шлях до неї закінчиться не однаково. Обійняв його, старенька витерла сльозу. Повернув голову, подивилася на Сергія з Антоніною. Вони стояли, зворушені її любов’ю, не знаючи, що мовити. - Бережіть його, - повертаючи в своїх тремтячих руках Болеслава, наголосила Рафалина. Ми всі діти Бога й повинні постійно залишатися ними.
Повернувши малого батькам, старенька взяла з підлоги свій пустий пакет, й не повертаючись, повільно попрямувала до дверей.
3.
Бабуся Рафалина не виходила з голови ні на хвилину. Її світлий, чистий образ стояв перед очима, навіть коли Антоніна заплющувала їх; продовжував лунати її голос. Він не був вже крижаним і холодним, а навпаки: теплим, рідним. Хотілося його чути знову-і-знову. Єдине про що жалкувала, - це те, що нічого не купила для неї. Антоніна знову згадала порожній пакет, з яким прийшла старенька до магазину, так і повернулася назад.
Вона не була відомим проповідником, але рядки про любов із послання до Коринтян, які промовила зі своєю притаманною тільки їй любов’ю, не можливо було не полюбити навіть тим, хто ніколи не чув про любов - Божу любов. Антоніна повторювала їх в собі, потайки від чоловіка ковтала образу на себе.
Мовчав Болеслав. Схилившись голівкою на груди мами, дивився на дорогу. Чи згадував бабусю, яка тримаючи його в своїх старечих руках, голубила, наче рідного? Що думав, відчував, коли горнувся до неї? Усвідомивши, що цього поки не вдасться зробити, важко зітхнула.
Вона не шкодував, що саме сьогодні вирішила поїхати до тещі. Ще вдома серцем відчувала: ця поїздка неодмінно мала стати не даремною - не тільки для неї, а також і для Сергія. Господь хотів заново посіяти свої зерна любові в її серце. І Він зробив це. Після зустрічі з Рафалиною, Антоні не хотілося більше сіяти жадібність, ненависть, щоб пожати занепад, біль, втрати… Любов. Саме її хотіла і прагнула відродити в собі, а з нею ласкавість, щоб у вічності пожати вічний плід.
« Ісус помер, аби явити Свою любов, до всіх нас - грішних перед Ним людей. Я також колись померла у водяній могилі старою людиною, щоб у новій розпочати нове життя, служити Йому, щодня говорити: «Люблю». Моя любов не була тією, якою Ти, Господи хотів бачити в мене. То ж я зараз щиро каюся перед Тобою, прошу прощення. Не любити когось у цьому світі любов’ю Бога - не любити Тебе Самого, жити, любити ближніх, як Ти, Галину Едуардівну. Чим більше я сповнюватимуся Божою любов’ю, тим більше віддаватиму її іншим».
Антоніна стріпнулася від слів, які Сергій мовив, зупинивши автомобіль біля знайомих воріт.
- Ми приїхали, - повторив, торкнувшись руки дружини.
- Що? - не в тямі повернула голову й зрозуміла: вони приїхали.
- З тобою все добре? - поцікавився чоловік, не поспішаючи виходити.
- Т-так. Мені є потрібною сьогоднішня зустріч із твоєю мамо. Надіюсь, вона прийме нас і не
проявить байдужість, як раніше, - проказала. - А ти готовий до її настанов?
Сергій змовчав. Антоніна звела брови, постаралась усміхнутися. Й хоча їй це не дуже вдалося, маленький промінчик щастя, все-таки осяяв її обличчя.
Галина Едуардівна саме читала Біблію. Підняла голову на голос онука. Радісний і щасливий, він простягнув свої рученята, біг їй назустріч.
- Любий мій, моє пташенятко, - вигукнула, підхопив його на руки. - Як я скучила за тобою.
Чи то змарніла від очікувань, чи може від незнання мовити слушне слово, Галина Едуардівна побоялася підняти очі. Але здолавши переживання, тримаючи однією рукою онука, другою потягнулася до невістки.
- Йди до мене, моя донечко. Я чекала на тебе також.
Антоніна в розгубі зупинилася. В думках знову зринув осінній листопадовий день, коли вперше
приїхала сюди, а він сумом переплетений, через двадцять хвили перетворився на ніч зневіри. Та зараз в очах тещі горіла незмірна глибина любові, якої досі не бачила.
«Господи, невже це вона, моя Галина Едуардівна?» - запитала не вірячи своїм очам.
- Пробач, моя донечко за те, що я була черствою до тебе, тремтячими вустами несміливо попросила.
- Від болю, що гостро шпиголяв її, заплакала. - Це все вона - заздрість, і він - диявол. Вони не жаліли не чужого, не рідні; не дозволяли мені цілком віддатися Божій благодаті, гасили Його вогник у моєму серці, через що я перетворилася на тліючу християнку. Жадоба до багатства засліпила мене, зробила духовно незрячою, але… - жінка перевів подих, продовжила, - … ваші молитви, ваша віра в Бога, допомогли мені вижити. Дякую вам. - Обійняв Антоніну, Галина Едуардівна поцілувала її в щоку.
Здавалося небо повищало від слів, які тільки-но пролунали і не поспішали нікуди зникати. Дарма кажуть, що слово - птах, який коли вилає з клітки - не впіймаєш. Антоніна не хотіла вірити в істину цього прислів’я, бо те, що почула - пам’ятатиме завжди.
- І мене ви пробачте, мамо, - винувато, по-дитячому усміхнулася невістка. - Ми обоє були тліючими
християнками. Я по-своєму вважала вас своїм ворогом. Хоч і намагалася любити, але ту любов - неможливо
було назвати християнською, Господньою, бо щоразу, як бачила, чула вас, ще більше знелюблю вала. Та Сергій зумів своїм ставленням і до вас ідо мене, не дозволити мені повністю загасити вогник Божої любові.
- Ні, нам усім допоміг Бог, - підійшов до рідних разом із батьком, долучився до розмови Сергій.
- Від сьогодні ми знову станемо єдиною, дружньою сім’єю, що славитиме Бога без обману. Адже
Бог осміяним бути не може . Я завтра про все неодмінно засвідчу в церкві, - батько Сергія стримався в задумі, внутрішньо напружився від слів, які мовив.
- Ми всі засвідчимо. Й нехай завтрашній день, стане нашим спільним Днем повернення до Бога, -
підтримала ідею чоловіка Галина Едуардівна, усміхнувшись у світ дитячою усмішкою любові - любові, яка є вищою за все.
ID:
422843
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.05.2013 03:16:12
© дата внесення змiн: 05.05.2013 03:16:12
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
