Зникаю просто, як зникають зорі.
А смисл того, як я відчув себе?
Я – не повірив в це, бо тільки хворий
просто без смислу сам собі живе.
Отак порожні в мене мої очі,
забув я їх, був я отут не я,
Ніщо – і все. Не треба бути гожим,
а треба жити, бути, як – земля.
Гойдаюсь в прірві – витісненій морем,
в останнє рушу битий, власний шлях.
І тільки крок під невимовним горем,
лечу у прірву, і горлаю: я-а-а!
Упав на шлях волошок і барвінку,
На моїй шиї висохлий вінок.
Шкарубкий подих білосніжних квіток
залишив по мені один ковток.
2006
