Закувала зозуля в лузі на калині,
Як-то важко жити в світі сиротині,
Як зозуля, мати на світ народила,
І самотню доню вона залишила.
І серце не краялось, душа не боліла,
Вона своє дитя зовсім не любила.
Чужим людям ручки свої простягає,
А що є десь в світі мати того і не знає.
Першим кроком чужі люди, за неї радіють,
Що Бог дасть щасливу долю тихесенько мріють,
Кому скаже вперше мамо, і хто приголубить,
Ну, а мати, як зозуля, по світі десь блудить.
А хто батько того мати напевно не знає,
Ця зозуля все потіхи для себе шукає,
Не одне ще те дитятко в утробі загубить,
Себе одну на цім світі вона лише любить.
Але роки швидко, швидко молоді минають,
Ті зозулі про самотню старість забувають,
А тоді кому потрібна та зозуля-мати,
Як-то буде вона свого віка доживати.
Стануть дуже, дуже довгі і безсонні ночі,
До світанку не прикриє вона свої очі,
Душа буде порятунку в зозулі шукати,
Ну буде кому склянку води їй подати.
Закувала зозуля, заспівав соловейко.
Не в одної сиротини заболить серденько,
Заболить серденько, душа заридає,
Про своє сирітство завжди пам’ятає.
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/145-sirotina.html
