я люблю коли на вулиці холодно… коли холодно настільки, що єдиною причиною цього холоду може бути лише температура повітря, а не постійна відсутність тебе…
коли цей холод проймає мене наскрізь, незважаючи на кількість одягнутих светрів; коли він змушує ненавидіти зиму і просто поселяється в моїй душі…
коли уже просто байдуже чи ти оціниш мій на диво гарний настрій,чи привітаєш із шістнадцятим днем народженням і чи просто будеш таким, як колись…
я люблю, коли холод перетворює річки на ковзанки…коли він викарбовує сніжинки, як найкращі зразки мистецтва…коли ці сніжинки в моєму волоссі…
пам’ятаю, як я завжди намагалась описати їх білосніжну красу, а ти, не зважаючи на незвичайність метафор, наполегливо змушував одягати шапку…
ці сніжинки танули на твоїх губах і ти, немов випивши чудодійного напою, що надавав енергії, штовхав мене на всі можливі замети… так хотілось відповіти взаємністю, але це зробити мені ніяк не вдавалося…
я люблю ходити пізно вночі зимовими вулицями,порушуючи мовчазну недоторканість снігу й думаючи про те, що п’ять хвилин тому ти теж робив ті ж сліди, що й я…
я завжди сповнена дитячої наївності,яку не перевершить мабуть й сама дитина, завжди вірила, що наші стежки в одному напрямку знайдуть для себе ще й спільний час… і вони знаходили…
я хотіла щоб мої руки торкалися твоїх…й вони торкалися…
я хотіла щоб ми сміялися вдвох…і ми сміялися…
але тоді я ще зовсім не хотіла щоб ти мене любив…
я люблю цей несамовитий холод вулиць навіть без тебе… а з тобою…тоді просто не помічаю, що на вулицях холодно…