Я ляжу в гріб колись,
за дня…
Й лежатиму там струнко
і сумирно…
Дай, Боже, щоб померла
з каяттям;
Процес пройшов цей тихо,
мирно…
Я мрію, щоб ніхто не пив,
Не заїдав мою кончину
Лиш тихо й мирно я спочину,
Та в третій день піду за тин…
Не плакали, щоб не жаліли,
Та в горі тихо не німіли;
Просила я про це не раз,
Бо я зібралася не враз…
Я все збиралась,
та й збиралась;
Піввіку все я готувалась;
Просила ласки і любові;
Душа ледь – ледь в мені
трималась…
Але ніхто тому не вірив,
Господь все часу мені міряв,
І, відчуваючи ту міру,
Під нею з трепетом жила…
Співала, і вірші писала;
Дітей ростила, і кохала;
Та, мабуть, мало вміла й мала
Бо – не коханою була…
Ні – дітьми, і – ніким на світі…
І, серед миру одиноко,
Нікому я не впала в око,
Хоча й з родиною жила.
Ось, так! Усе пройшло
й скінчилось…
Без толку все те
завершилось,
Без успіху і щастя й мови…
То ж будьте геть усі
здорові!..
Живіть щасливо і багато;
Дай, Боже, щоб зуміли ви
Не повторить « тії судьби»,
Що так спекла мені всю душу.
А я іти вже далі мушу…
( 23.09. 2012 року).
Людмило! Я плачу. Не треба так думати. А знаєте, Ви цього вірша дітям і мужеві дайте почитати. Вони й не здогадуються, як Вам важко на душі. Але люблять Вас і за Вас хвилюються. Просто всі зайняті. Життя так біжить. Таке завантажене. Ви дуже хороша. Хороші вірші пишете. Ви живіть довго-довго. Ми раді Вас читати. І Бог Вас дуже любить. Він мені шепнув на вушко, щоб я це написала!