Кіна не буде, стало порожньо в квитковій касі,
Останні глядачі ранковий не відвідають сеанс,
І в залі в цій наповненій до знань голодній масі,
Стає самотньо нам і ми заходимо повільно в транс.
Серед усмішок на екрані непомітні стають сльози,
Одна і та ж одежа кожен день вдягається – сліпі.
Руки простягнуті, за тебе вже ніхто не просить,
Вуста без їжі залишаються щораз безсилі і німі.
На мить спиняється усе, прокинувшись в антракті,
Хоча хтось поруч міцно спить і бачить свої сни,
Ще більше вигаданого стає і менше чесних фактів,
Мелодія фальшива звуками торкається струни.
Ось вітер через двері залітає наче свіжий протяг,
Але цей холод не відчути, огортає голову тепло,
Ноги спітніли, мокрі стали, проте всі в чоботях,
Зелені та весна сьогодні пізня і не рухається кров.
Та я щосили намагаюся себе почути і мій голос,
Запам’ятати як піднятися із крісла і зробити крок,
Малюю подумки і відчуваю як я розриваю коло,
Ламаючи кайдани, ті що не пускали до зірок.
15.07.2012
спасибі
