Дивилась у його очі. Він сказав, що ніколи не кохав. Я повірила. Правда. Він і не кохав. Він не вміє кохати, власне, як і я. Він лиш вчив мене. Усі два роки. Вчив, як потрібно жити. Я хотіла чогось. Чого? Колись, коли мені було одинадцять, я йшла по вулиці і розуміла, що я не знаю, що таке кохання. Боялась, що ніколи не відчую цього. Я знаю, що з тієї ж хвилини я увійшла у свою роль. Заставила себе повірити, що можу любити. Хороша спроба. Та невдала. Коли хтось починає займатись невластивим йому, то виснажується, стає голою нервовою струною. Деякі так і живуть, нарікаючи, що доля з ними погано поводиться. А насправді не доля, а просто не їхнє життя, чуже. Так само було і зі мною.
Зараз ожила. Я знову можу летіти. Я нікому не належу, непостійна. Моє життя - у змінах, у постійному русі.
Я просто вітер. Вільний. Непомітний. Незамінний. Самостійний. Просто вітер.
вітер - це чудо, але не закривайтеся від почуттів... я ще толком не знаю, як то, але, надіюся, варте. щиро бажаю відчути того, хто відчуватиме тебе. разом з вітром.
