І знову у невіданні забулись,
Блукаємо в тумані небуття,
Понівечили ночі і незчулись,
Як ночі нам спотворили життя…
Як нам усе солоне поробилось,
Як цукор розчинився у пітьмі,
А вічне і хороше лиш наснилось
І день зробився ніччю уві сні…
І тільки там туман, де ми ступали,
Де бачили проміння у душі,
Колючі дзвони боляче звучали,
А день лишився ніччю уві сні…
Не знали ми про долю і не чули,
Розбили наше щастя, – бите скло,
І знову в дні холодному заснули,
Забрижили фарфорове чоло…
Самі, мов та роса, – лише на ранок,
Хто сонце затулив навік тобі?
На погляд напустив густий серпанок,
Щоб день зостався ніччю уві сні…
Хтось ноги сплутав, руки обезкрилив?
Припнув нам серце, – зрушити не можна?
Твій дух змарнілий безпорадно квилив,
І знову день як ніч, немов безодня…
Упали там дощі, де ми ступали,
Там очі нам сліпі в тумані зяють,
Слова порожнім спогадом звучали
І дні у тьмянім світлі помирають…
