Із білих митей сплетений туман,
Шовкові віти падають додолу,
Солодко-теплий, вітряний дурман,
Запалить гілку назавжди схололу…
Сколотить море у завмерлім плині,
Пригорне берег до свого чола,
Поникла гілка заквітує нині,
А хтось казав, що мертва і суха…
Казали, що цей світ – страшна безодня,
Що він лише провалля у тобі,
Не вийде нам здолати схил сьогодні,
А завтра буде море і дощі…
І знову все таке, як і раніше,
І знову марні прагнення твої,
А вибрати для себе важливіше, –
І думка, і можливості слабкі.
Несила подивитись тобі в очі,
Несила навіть руку простягнути,
Але я хочу у серпанку ночі
Тебе до серця свого пригорнути.
Ти думаєш кінець, а це початок, –
Мовчання мить одна перед грозою,
Невтішні сльози чорних оченяток,
Мов краплі дощовиті над тобою…
Збентежені думки і погляд кволий
На серце, мов тягар, лягли твоє,
А дотик нетривкий якийсь і кволий
Надію світлу каменем уб’є…
Із білих митей сплетене кохання,
Шовкові віти серце обіймають,
Але солодко-вітряні зітхання
Твоє обійстя часто обминають…
