Хіба це небо? Лиш кімната…
Просторий клаптик небуття,
Забута вибілена хата,
Де не тримається життя…
Тут голос губить свою силу
І очі втупились у тінь,
Чому мене, таку безкрилу,
Забрали в білу далечінь?
І залишили помирати,
Хоча я мертва і була…
У кого прихистку прохати,
Коли накочує імла?
Де двері звідси відчинити,
А як не двері, то вікно,
Аби це місце залишити,
Аби лиш здиміло воно…
Та ні, чекай… Я чую голос,
Мені і лоскотно від слів,
Шумить, тріпоче наче колос,
Неспокій мій перепинив…
Що далі буде – далі знати,
Вже звідси марне вороття,
Бо тут не вибереш поспати
І не прокинешся в життя…
У незнання, у невідомість
Нам тільки падати усім,
А під ногами невагомість
І нерозвійний білий дим…
Ні повертання, ні прощання,
Ні пробачання, ні жалінь, –
Лишень упевнене зникання
І перетворення на тінь…
Але надія, мов краплина
В холоднім просторі бринить,
Нехай я в чомусь буду винна,
Але завжди хотіла жить…
І буду жити після всього
Та мріти в спогадах лишень,
Не буде крапельки з нічого,
Як не настане інший день…
