Бив кулаками вітер тобі в спину,
Зима топтала снігом, без зупину.
На зло усім, від цього ти не згинув
І йшов до цілі – нагло та уперто.
Потім весна із паводком топила,
Із суховіями пустелями носила.
Зненацьким жаром в травні обпалила,
А ти сміявся їм в лице відверто.
Вже літо спекою безбожною сушило
І полум’ям в полях нічних палило,
Ще зливою у горах ледь не змило,
А ти мужнів у вічній круговерті.
І осінь думала – як листячко зів’янеш,
Об гостре віття свою душу зраниш,
Але довів ти, що зорю дістанеш
І перепони всі з дороги стерті.
