У саду діда Павла дозрівали груші,
Для вуличних хлопчаків були, як спокуса.
Дід собаку біля груші на ланцюгу прив'язав,
Від малих бешкетників урожай оберігав.
Хлопці красти не рішались, окрім Василя,
Що одурить ту собаку, впевненість була.
Досконало вивчив він собачу привичку,
Через діру у паркані, відсунувши тичку.
Після ночі Шарик завжди вранці засинав,
Укладався під кущем й очі закривав.
Василь гадав, що й собаці солоденько спиться,
Мати тусала щоранку, аби добудиться.
Після вітряної ночі грушами встелило,
Перевірить сон собачий його побудило.
У паркані крізь діру, як кіт, проліз тихо,
Груші в пазуху збирав й трапилося лихо.
Гілка тріснула суха, на зло, під ногами,
Вже невдовзі Шарик вп'явся в задницю зубами.
Верещав крадій щосили з того переляку.
Дід глухий і той почув й відтягнув собаку.
Доки рани Василю вдома лікували,
Дід і баба повсякчас грушами вгощали.
