|
АрХеТиП
888
…Зелень пахне пізньою весною. Тунелі трави немов вросли у землю. Кожна травинка цього лабіринту точна копія усіх інших,вони завмерли неначе від страху чи від смертельного холоду. Я спокійно проводжу пальцями по цим зеленим нерухомим зміям,відчуваю їхню юність, чистоту і незайманість. Цього разу усе ще дивніше. Під моїми ногами – підлога. Так,звичайнісінька собі підлога,суцільна.
Лабіринт приблизно два метри завширшки. Я повільно іду цим природнім монументом(хоча я навіть не впевнений що творець йому природа),прислухаюсь до звуків. Над головою я помічаю Червону зорю,яка уже в прямому розумінні вкрутилась в небо і тепер була завбільшки з крихітну вишеньку.
А Жовте світило вже почало занурюватись у хмари. Ті в свою чергу міцно обіймаючи його намагаються втопити свою крихітну палаючу зірку. Навкруги уже помітно темніше. Крива молода не чітка тінь облизує усе,травинки,стіни лабіринту,вона розпещує й мене. Істоту,яка з кожним кроком відчуває суперечливість – спочатку в мене виникає враження немов я і цей світ одне ціле,рідні душі,які не існують одне без одного,а наступної хвилини мене проймають сумніви,нерівновага,навіть страх.
Таке враження,що я як мурашка чи навіть якийсь щур для експериментів, створений,щоб іти,іти вперед. Зупинятись,вдихати аромат,відчувати тишу,кохатись у зорях і йти далі.
Ось я оминаю перший поворот і розумію,що зайшов у тупик,трава тут така сама як і всюди,але цього разу вона здається мені якоюсь глузливо-зеленою. Десь всередині я розумію,що доведеться зараз іти на початок і шукати інший шлях. Та реакції на цей «подразник» нема. Нема,НЕМА,нЕмА…..- мігруюче слово більшості пустих душ…
Я повільно повертаю спочатку голову,потім тулуб,а далі повільно обертаю ноги і розумію,що переді мною не стара дорога ,а два окремі смішні коридори ,кожен обіцяє стати новою пригодою,новим солодким цікавим або не дуже моментом. Далі відбуваються дві речі при чому одночасно – чути різкий неприємний скрип Червоної зорі,яка вкручується у небо неначе шуруп,який повільно з зусиллям залазить у стіну. Від цього звуку я одразу втрачаю будь-який слух і сприйняття грайливості звуків. Зоря повністю зникає з горизонту і одна половина неба перестає світити повністю.
На іншій ж ревниві хмари міцними обіймами так стискають Жовте світило,що воно в якусь мить просто тріскає, підривається і його частинки розлітаються на всі боки,кілька сотень починають повільно танцювати навколо мене немов світлячки.
Коротка доля променю і усе змінюється,знову спалахує Червона зоря і з нею починає танцювати у парі рожево-руде небо під гучний жахливий грім. Крихітні уламки Жовтого світила збираються докупи і оголене воно цілує ревниві вагітні хмари тим самим показуючи їм свою вірну палку любов.
Тим часом у тунелях щось відбулося,помітно було лиш низьку дитячу постать,яка пробігла у лівому коридорі і сховалась за якийсь поворот. Я одразу кинувся бігти. Біг так швидко як міг. Не помічав ні поворотів,не відчував ні висоти,скажете летів,а я мовлю – плив.
Плив розсікаючи повітря , пестячи молекули,безсоромно хвилюючи атоми і опинився у центрі. А точніше на якісь центральній площі лабіринту. На якій були лише дві речі ну якщо не враховуючи мене,стін лабіринту,двох світил і ідеально рівної підлоги.
Це були – коричневий стілець,на якому сидів низького зросту дідок,і столик у самому центрі площі,на якому лежав телефон обплетений наївною травою. Звичайнісінький такий собі антикварний телефон ,єдине ,що було дивним – це відсутність у ньому дротів.
Дитячий дідок здавалося б спить,бо його очі були сонно-закритими. На ньому висів маленький зелений халат,шию ховала сива борода,на голих дрібних ногах відпочивали чорні сандалії. Запалі щоки не натякали на щось добре.
Його «ложе» знаходилось на одному кінці площі ,я ж стояв на іншому,а рівно посередині розмістився столик з телефоном.
Я тишком ,обережно ступаю до дідка,і тут повітря прорізає луна-дзенькоту телефону,повільні уривчасті черги фонової мелодії. Від цієї хвилі тремтінь дідок глухо засопів і розплющив білі очі. По них я не міг розібрати куди він дивиться,у мене виникло бажання щось вимовити,але саме в цей момент він вказав дитячою ручкою на телефон. Я повільно підійшов до секрету старовини і піднявши трубку почув …
ID:
261373
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.05.2011 12:48:39
© дата внесення змiн: 24.05.2011 12:48:39
автор: Gill
Вкажіть причину вашої скарги
|
