І кохати не заборониш,
І в коханні не зізнаєшься.
Місячне сяйво із рук своїх врониш,
А потім у темряві ошукаєшся.
Нащо питатись у іншого кожного,
Де кохання своє ти залишила?
Якщо більше немає спроможного,
Того, навіть, що ти облишила.
На ту вічную просто ніжність,
На ошуканність, також незайману.
Серед інших відчуєш ти вічність,
Лікуючи душу, ти, зламану.
І не заборониш кохати,
І в коханні не зізнаєшься.
Після ти зможеш знову літати,
Коли з усіма правдами назмагаєшся.