Людина в масці. Театр однієї особи____Сцена IІ. Всевишній. Очікування.
Сцена II
Всевишній. Очікування
Людина в масці певний час сидить на землі й щось обдумує. А тоді починає говорити сама до себе тихим голосом.
Людина в масці:
– Я залишився один… Це добре. Але чому ж так страшно? Стояти на роздоріжжі, забувши старий шлях та не знайшовши нового – тепер мій уділ?!
– Але тссс….! Тут не можна говорити голосно. Взагалі не можна говорити голосно. Навкруги забагато вух, хоч і не видно очей… О Порожнеча, чи ти всевидяча? Не думаю… Ха, ха, ха… Я один. Всевишній, а ти всевидячий? Можливо. Але Тобі до мене немає діла. Як і мені до Тебе… ха, ха, ха………
Людина в масці піднімає голову.
Людина в масці:
– Так страшно і холодно. Я чую, як регочуть привиди в темному театрі. Їх не видно, але порожні крісла ніколи не залишаються абсолютно порожніми. В запиленій обшивці завжди покоїться якась загадка. Та яке мені до них діло? Я один у цьому натовпі пустоти. Серед кіл Порожнечі. Але де Вона сама? Агов!... Тсс… Вона не чує. Вона мовчить. Бо я чую звуки. Тоді нехай. Вона не знає про ці мої думки. І про те, як же я змерз і стомився. Як впав із висот суспільства і поступово стаю жалюгідним богом…. Вона не знає. Їй і не треба. Це її привілегія – байдужість… О велика Байдужосте, дочко порожнечі! Я поклоняюсь тобі! Бо ти найкраще, що може бути для світу і найгірше, що може бути для людини… Ти – єдине, чого позбавлений Всевишній. Всі ми створені по Його образу й подобі, і всі ми недосконалі бодай в цьому…
– О ти великий Всевишній! Чи Ти можеш бути моїм повелителем, коли відвернув від мене лице і з усмішкою підглядаєш у дзеркальце?
– О ти чудовий Всевишній! Чи Ти можеш бути моїм прикладом, коли, пропагуючи милосердя, Ти сотворяєш рани, учачи любові, породжуєш заздрість, навчаючи правди малюєш обман?
– О ти премудрий Всевишній! Чи Ти можеш бути моїм богом, коли Тобі заздрісно признати бога іншого, коли Ти вимагаєш рабського підкорення, коли в Тобі є суть людського існування?
Людина в масці піднімає кулак і показує його порожньому залу.
Людина в масці:
– Ні! Я краще сам собі богом буду, це легше, ніж бути людиною.
– Ні! Я відвернусь від Тебе, бо я прагну спокою, а його Ти зневажаєш.
– Ні, ні, ні! Я сам. Один. У цьому театрі. Я душа в мурашнику……
– Я йду.
– Та ще не вже.
– Мої очі ще не звикли.
– Та я зачекаю. Я вмію чекати.
Людина в масці кидає погляд в зал. Вона чекає відповіді. Зал мовчить.
