Ну чому ж такий сердитий? Може, я тебе дратую?
Та признайся хоч собі! Коле, що не реагую?
Знову перед сном плекаєш докори мені в адресу,
щоб текли із уст твоїх, наче потяг, що експресом.
Бо ж вп’ялася кістка в горлі, годі вже її дістати,
не простіше, милий друже, в очі це мені сказати?
Без зачіпки ти не можеш: знаєш, це вже почуття,
твоя ненависть не свідчить про інтриги забуття.
Я не поділяю рішень, ані поглядів, думок,
ну чому, не скажеш, любий, ти раптово так примовк?
Не того іде піна із тих губів, що цілувала,
не тому, що я брюнетка, і притому, ще й яскрава.
Ліктик знову ти смакуєш, лиш тому, що не дісталась,
покрутилась, пригорнула, та з тобою не зосталась!
Спокою тобі не дасть неприхована байдужість,
і, відвівши очі в стелю, ти квапливо їх примружиш.
Навіть вітер більш відчутний, аніж дотик твій для мене,
і коли за руку вхопиш – не роблюся я шалена.
Вибач, тема не цікава, я рутини не люблю,
просто звикни і забудь. Я навмисне не зроблю.
надзвичайно приємно, що сподобалось, і ти мене зрозумів
