Колись, тепер уже дуже давно, мені здавалось, що тридцять років - вік немолодих людей, а тридцять шість - безнадійна старість. Та що там я! Моя однокласниця у третьому класі по секрету зізналась, що планує після сорока покінчити життя самогубством, не хоче, мовляв, бути старою і немічною. Недавно на сайті "Однокласники" я бачила фотографії цієї дами (критичну межу вона перетнула майже десять років тому). На фото з дорослими дітьми і малими онуками вона виглядає не такою вже й старою, і аж ніяк не немічною. Сама ж вона, напевно, вважає себе ще досить молодою.
Чим не підтвердження теорії відносності Енштейна? Відносно наших дитячих мірок і переконань ми - безнадійно старі. А відносно теперішніх... Та якщо нас у темному місці та притулити до теплої стінки, - з нами ще є про що поговорити! От хоча б і про старість.
Зовсім недавно значно молодша жінка у розмові зі мною побідкалася про швидкий плин часу: не хочеться старіти, от якби повернути назад життя років так на двадцять. І я здивовано зловила себе на думці, що ні за які багатства світу не хотіла би повернути ті часи. Не те щоб у мене не було бажання щось там підправити, чимось більше потішитись, дати близьким людям більше уваги, турботи, любові. Звичайно, не все прожите - якісне й бездоганне. Але як подумаю, що оце знову доведеться переборювати ті труднощі, засвоювати ті гіркі уроки помилок і трагедій, переживати ті втраті. Ні! Бігме кажу Вам, не хочу! У моєму віці безліч переваг. На щастя, ще не таке погане здоров"я, уже дорослі й самостійні діти. Є не тільки здобута освіта, але й неабиякий життєвий досвід, що, як показує життя, часом важить більше, ні десяток освіт. Є пережиті незлічені життєві ситуації, відпрацьовано певні алгоритми поведінки. Сформовано світогляд, вироблено правила. І тепер, коли я ці правила змінюю, то це вже - не теорія життєвої безпеки, колись написана кров"ю й нервами. Це - цікавий експеримент, новий життєвий досвід, який так захоплююче переживати. Перевага немолодого віку - відсутність душевного надриву, погляд на події не тільки із середини, а й трохи зверху. Ні-ні, не звисока, боронь Боже! З висоти пережитого, переплаканого, вистражданого й засвоєного. З висоти смиріння перед тим, що не в силі змінити. Бо саме це смиріння перед вищими силами я вважаю найбільшим життєвим своїм здобутком. І ще - віру.
Ми - літні й пожилі, спостережливі й вдумливі, розгадали багато цікавих і важливих життєвих головоломок. Наші переконання будуються не на фантазіях і припущеннях. В основі майже кожного переконання - житєвий непростий досвід. Ми вивели свої закони життя. Те, про що молодші можуть тільки здогадуватись, ми знаємо напевно. Із власного досвіду.
Статус літньої людини відрізняється від статусу молодої, ба, навіть середнього віку. Він визначається не матеріальними чи кар"єрними здобутками, не зовнішнім виглядом. Коли мені було 27 років, на зустрічі випускників у рідній школі (а ми зустрічаємось кожні 10 років) основне питання було: "Одружена? Одружений? Яку освіту маєш?". У тридцять сім чоловіків судили по здобутках, а жінок - по тому, як вони виглядають. Причому, освіта, набута раніше, не завжди була запорукою успіху, так, як і природна краса - головною умовою гарного вигляду. Як сказав би Свирид Петрович Голохвастов: "Не той став хвасон, не той центр тяжесті". Здобутки визначались не категорією закінченого вишу, а наполегливістю й послідовністю прикладених у правильному напрямку зусиль. І тут відзначились далеко не відмінники! Впертішими, послідовнішими і, як наслідок, успішнішими виявились середнячки. Їм ще зі школи доводилось прикладати більше праці, більше зусиль, щоб досягти успіху, навички працелюбства й наполегливості дали плоди аж під сорок. А дівчатка? Ті, що були гарненькі від природи, не дуже намагались виглядати краще. Ті ж, яких Бог вродою наділив менше, всі ці роки вчились прикрашати, доглядати, подавати себе. Наполегливість, послідовність і тут перемогла. У жінки під сорок - інша категорія вроди. На зміну природній свіжості й красі молодості приходить доглянутість і стиль. Сорокалітня жінка красива тоді, коли вона доглянута, незалежно від її природних даних. А якщо вона за життя ще й виробила свій власний правильний стиль - зовнішності, поведінки, манер, то вона - шикарна!
І от - нова зустріч. Нам всім майже по п"ятдесят. Як сумно спостерігати за згубною дією часу! Але то тільки у перші хвилини. Тепер я пізнавала своїх однокласників не за зовнішністю - за характерами. Як точно викарбовується на обличчі літньої людини її характер! Ні рисочки, ні пунктика не сховаєш. Дивишся на обличчя наче у розкриту книгу, де написане життя. Ось гіркі складочки біля вуст однокласниці -вдови. Сама - ще красуня, а гіркота у кутиках губ проступає. На обличчях "хлопців" - кожна випита за життя зайва чарка, кожна сигарета - кольором, набряком, жилками. Але найбільше вразили кілька облич. Ні, не красою, хоч і це було. Якимось внутрішнім спокоєм, поміркованістю, розумом віяло від них. Літню людину прикрашає більш ніж зачіска, більш ніж достаток і гарна одежа, мудрість і внутрішня гармонія. У всіх цих різних людей, що так вразили мене своєю зовнішністю було одне спільне: вони всі - духовно багаті , віруючі. Вроду літньої людини визначає її внутрішній світ. Це - не природні краса й свіжість, не доглянутість і вміння призупиняти плин часу за допомогою кремів і косметики. Це - значно більше і значно складніше. Уважно спостерігаючи після цієї зустрічі за старими, я почала помічати, що віруючі люди настарвік радикально відрізняються від невіруючих. Зовні - спокоєм, я б сказала, тихою радістю. А внутрішньо - розумною добротою й мудрістю. Так, статус літньої людини визначається вірою і мудрістю. Та вони не з"являються нізвідки. Не падають знічев"я з неба. Не даються від народження, як гарна врода та зграбна фігурка. Їх не закачаєш у серце й мізки як силікон у груди чи інші опуклі місця, не викарбуєш за допомогою татуажу, не намалюєш засобами візажу. Вони не натреновуються ні на яких тренажерах окрім, хіба, одного великого тренажеру під назвою "життя". Мудрість і віра здобуваються глибоким обдумуванням пройденого й пережитого, наполегливим пошуком прямого взаємозв"язку між вчинками та їх наслідками, між посівом та жнивами. Мудрість - це розуміння, що кожен вчинок, кожне слово, кожен порух душі матиме фізичне втілення у подіях життя, у долі рідних, дітей. Мудрість - це зваженість слова й вчинку. А ще мудрість - це чесність. Вона потребує мужності й дисципліни, і не терпить компромісів. Уміння правильно поєднати прямоту й чесність з ніжністю й добротою дається тільки мудрістю. А ще мудрість не терпить байдужості й поверховості. Ні в чому. Ні в ставленні до себе, ні, тим більше, у ставленні до близьких людей. Ні в роботі, ні в пораді молодшому, ні в творчості.
Мудрість неможлива без віри. "Початок мудрості - страх Господень," - каже Біблія. Не йдеться, звичайно, про боягузтво, що є рідним братом підлоти. Йдеться про усвідомлення свого місця і статусу не тільки у сім"ї, у державі, а й всій світобудові. Ось такого масштабу мислення у літніх людей. Страх у даному випадку - це обережність, небажання зробити щось таке, що бідою окошиться на дітях і внуках.
А найцікавішим для мене у моєму віці є можливість спостерігати, як змінюється навколишній світ, люди навколо. Скільки часу ми витрачаємо у молодості, щоб змінити бодай рисочку характеру найближчих! А все, виявляється, значно простіше: світ змінюється тоді, коли змінюємось ми. Я так довго билась над тим, щоб мій молодший син малював, бо Бог дав йому такий талант. Однак, все щось заважало: то втомився (бо має важку й відповідальну роботу), то нема натхнення, то ще якісь важливі причини. Перевірила на ньому алгоритм зміни навколишнього світу: почала по вечорах після роботи малювати. Якби Ви бачили мої малювання - довго сміялися б, бо мені-то, на відміну від сина, Господь такого таланту не дав. Вирішив, мабуть, що писання з мене досить. То я, знаєте, почала малювати вітражі. Це значно простіше: підкладаєш малюнок у вазу чи просто під скло, береш вітражні фарби спеціальні - і "вперьод"! Так захопилась, що спробувала різні види прикладного мистецтва - й вишивку, й декупаж, й плетіння. Тепер питань нема, що друзям на свята дарувати. Але радість не в тому, хоча й саме по собі моє хобі - велике задоволення, натхнення й відпочинок. Найголовніше, що мій син тепер поряд зі мною працює. Я вазочки розмальвую, він картину пише. Тепер оце хочу хрещену доню до кухні привчити, бо вже заміж скоро. Мабуть, доведеться свої кулінарні вправи молодості удосконалювати. Ось так і змінюю світ - експерементую зі своїми звичками й характером як хочу, як мої рідні потребують. Нагорода - любов близьких. Таке це щастя, коли діти кажуть на мою пропозицію піти десь прогулятись: "Нам з тобою цікавіше!"
Які ж ми у дитинстві дурненькі, коли думаємо, що старість - це щось нудне й нецікаве. Гай-гай! У п"ятдесят життя у сто разів цікавіше. Треба тільки старості не боятись. Не боятись, що зміниться фігура, що зморшки заляжуть на обличчі, що здоров"я час-від-часу підводитиме. У наш вік боротьби за молоду зовнішність це - не так просто. Але можливо! І ось тоді все найцікавіше й починається.
І от я думаю собі: якщо є життя після клімаксу (і то цікаве, змістовне життя!), то, може й після того, як скінчиться теперішнє наше існування, - не все так безнадійно? Не думаю, що у раю ми будемо лежати під деревами, а яблука (чи що там ще є райського) самі в рот нам валитимуться. Там теж чекає нас творча й цікава праця. Бо, інакше, навіщо ж нам дано так багато тут?
12.09.2010
ID:
241157
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.02.2011 09:09:29
© дата внесення змiн: 13.11.2011 13:35:18
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|