Один король мав необмежену владу : владу над небом і землею, водою і вогнем, над тваринами та рослинами, але найголовніше – над людиною. І маючи цю владу, маючи можливість давати і позбавляти життя цих егоїстичних, обмежених, гріховних істот, він любив їх. Любов’ю,яка не могла навіть наснитися найдостойнішому з них.
Король вирішив влаштувати грандіозний бенкет. Такого бенкету ніколи не було раніше. Він почав готуватися до свята; розіслав гінців у кожний куточок свого королівства. Проте Король знав, знав що буде, хто прийде, а хто ні. Чому? Тому що він володів усім, і часом також. Розсилаючи гінців Король знав хто знехтує, порве, пошматує і викине запрошення; хто вб’є гінця, хто вважатиме все грандіозним жартом, хто скаже що це все дурня, нікому не потрібне пусте заняття і в нього є важливіші справи. Король також знав і про лицемірів, які обіцявши прийти, вигадають безліч дурних відмовок. Знав і про людей які потрапили в павутину гріха. До кожної руки і ноги були прикуті важкі гирі. А груди були сковані липкими мотузками що заважали дихати. Але це ще не найстрашніше, найстрашніше те, що люди з гирями стояли серед болота своїх вчинків. Гирі тягнули донизу, мотузки заважали дихати. Люди самі не розуміли що знаходилося знизу, наскільки глибоко вони вгрузли і що буде потім. Вони свято вірили в «краще майбутнє» і думали що все добре. Мало кому вдавалося вирватися з болота своїх вчинків і омитися живою водою і кров’ю.
Знаючи це все Король намагався врятувати людей. Але вони вперто нічого не помічали. Багато ходили в непроникних скафандрах, які створювали самі. Це в них називалося «вберегти своє серце від зайвих страждань». Деякі люди просто розчинялися, втрачали частини свого я. Це в них називалося «не виділятися,бути таким як всі». Деякі були ще дивнішими : носили пов’язки на очах і затикали вуха пробками. Це вони характеризували як: «менше знаєш, краще спиш». Інші вперто дерлися вгору, вважаючи себе кращими за інших. Вони все дерлися і дерлися вгору по драбині. Драбина вела доверху, але кожна східця яка вже була пройдена зникала. Був певний період який вона існувала, потім вона просто розчинялася але драбина має цікаву здатність – закінчуватися. Колись, можливо, людина й доповзе до верхівки, але довго там не втримається, сходинка зникне. І падати буде боляче, можливо смертельно боляче.
Хтось з людей ховає свої вчинки у скляні баночки і виставляє всім напоказ: «Дивіться, це я, це мої заслуги, похваліть мене». Чогось ця людина не виставляє ВСІ свої вчинки напоказ; не кладе обман, наклеп, брехню у скляні баночки, демонструючи всім їхню красу.
Якийсь чоловік голодує, не спить, все береже купку золота у коморі, боїться щоб її не чіпали, економить на чорний день. Він не знає що підлогу проїли миші і його золото тихесенько поповнює величезну яму під назвою «Мені мало».
Король мав можливість спостерігати за кожним у своїм королівстві.
Один пристойний з виду чолов’яга щось старанно засовував у мішок. Щось виривалось, пручалось, знову вилазило, але чоловік вперто продовжував засовувати щось у мішок. Потім встав, озирнувся, зітхнув з полегшенням, закинув мішок за спину і рушив додому. Злякано подивившись навкруг, відкрив мішок востаннє: там лежала замучена,напівмертва совість. Чоловік зав’язав мішок, розмахнувся і викинув совість у бездонну річку «Мені все одно».
ID:
239893
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.02.2011 12:33:02
© дата внесення змiн: 15.03.2011 23:56:16
автор: river
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую!
Интересный образ. 
