Перечепилась ногою за порожню пляшку пива - яка трагедія. Треба ж потім хвилин зо двадцять іти й лаятись у думках, аля "яка у нас погана влада, зовсім не думає про чистоту міста...і.т.д.і.т.п." Потім думки перескакують з однієї звивини мозку на іншу. В уяві народжуються модні сукні, аксесуари, врешті-решт туфельки, які хотіла купити собі на день народження. І настрій начебто покращується. Хоча ні, він стає зовсім хороший, як на такий сірий і пасмурний день: якось заклопоталася зранку, забула подзвонити в небесну канцелярію і замовити півкілограма сонячного проміння.
Випросталась, підняла підборіддя, легким рухом руки поправила зачіску і гордо пішла далі, зовсім забувши про ту дурнувату пляшку від пива. Не минуло й десяти хвилин, як у плече штовхнув зовсім безманерний чоловік. Випадково, звісно. Але як же навіть випадково можна штовхнути таку красуню. Це ж просто небачене неподобство. "Мужчина, можна якось обережніше ходити?" - гукнула у слід. Та чоловік тільки відмахнувся рукою замість слів "мені ніколи".
Знову настрій паскудний. І в тендітну головку залітають нові лайливі слова, цього разу звернені до невихованих людей, аля "понароджували тут всяких, а манер нікому було навчити і т.д. і т.п.". Та раптом набридає злитися на увесь світ, у вушка пролазять гадюки-навушники і вприскують у голову свій яд на ім'я "Крихітка Цахес - З тобою". Стає спокійно, навіть занадто. Забувається про порожню пляшку від пива і про того дурнуватого незграбного чоловіка.
Легкий транс. Рівновага. Безтурботно і весело. Так і ходила б собі замріяними вулицями міста, оглядаючи вітрини нових бутиків. Згадала, ще ж треба до салону краси зайти, кінчики волосся почали сіктися. Варто щось із цим вдіяти, та й зачіску можна б було загалом змінити. Стати більш загадковою, привабливою, кра... (наступила в калюжу)... сивою... Справді, такою, як зараз. Люди, мабуть очей не можуть відвести. Який сором. Вся заляпалася. І звідки цій калюжі тут взятися, дощу ж декілька днів як не було! Жах. От на маєш тобі! - "Безтурботний ранок". І що тепер? Куди тка далі... слід повертатися додому і приводити себе до божого вигляду. Яке паскудство.
Гадюки різким рухом вискакують з вух, наче їх хтось силою виштовхав. Екстрасенси могли б побачити зараз замість них густу пару:злість так і пихтить.Довелося пришвидшити хотьбу. Добре, що хоть до квартири йти якихось п'ятнадцять хвилин, якщо зрізати дорогу і пройтись через ринок. Так і зробила. Поки крокувала, проклинала сьогоднішній ранок найновітнішими прокльонами! А хай йому... Ця пляшка, чоловік, калюжа. Всі наче домовилися. Містика якась.
І незчулася, як опинилась під власними дверима. Знервовано почала шукати ключі. Дорогою завжди здавалося, що всі люди нахабно вирячилися на світлі колготи, з яких красувалися чорно-коричнево-зелені краплини калюжного болота. Один рух - і все, вдома. Тільки підняла голову, як побачила з правого боку на тумбочці стільниковий телефон. Чорт! А в мене ж було відчуття, наче щось забула. Рефлекторно потяглася до мобільного.Натиснула клавішу, маленький екранчик привітно посміхнувся яскравим світлом.
Дивно, мати дзвонила дев'ять разів. Мабуть стурбувалася, що я трубки не підняла з першого разу. Ну нічого, зараз це виправимо. Знімаючи з ніг промоклі осінні чобітки, набрала матусин номер і натиснула кнопку "виклик". Декілька гудків, секунди тиші - і по той бік почувся стивожений голос. "Здається, мама плакала".
- Що сталося?
- Його більше немає...Доню, ти чуєш?
Ступор. Похилилася на табуретку, що стояла неподалік. Мутні пекучі сльози стрімко покотилися до вуст... Моторошна тиша...
-Доню?
"Порожня пляшка від пива, брутальний чолов'яга, калюжа посеред сухого тротуару - які дурниці..."
Його більше немає...
Як це боляче...Як мені це близько...
