Я ненавиджу тебе і кохаю.
Я так звикла до милих очей.
Я без тебе смертельно страждаю,
Хоч нема вже тут твоїх речей.
Чому ж серце – не камінь безгрішний?
І навіщо мені мої губи?
Якщо безліч написано віршів,
Та для тебе вони - мертві риби.
Кожне слово – це хвиля чуттєва,
Яка хоче тебе пробудити,
Та гори скелясті, до неба
Море зможе лише намочити.
Навіть тисячі слів, що я знаю,
Тобі не пояснять від чого
Кохання щораз воскрешаю
Й хороню його знову і знову...
Для чого, мамо, очі мені карі,
Для чого чорні брови, стрункість тіла?
Не бути мені, грішній, з милим в парі…
Бо серце воїна ти дати не зуміла.
Хай витікає молодість з слізьми,
Хай гнеться до землі від суму тіло.
Для чого вроду ти дала мені, скажи?
А долю десь напевно розгубила.
