Зупинись!
Не читай — це думки мої!
Я поряд…
Просто руку простягни і доторкнись до мене…
Лови момент, бо він вже зникає…
Я так кохаю,
До безтями.
Це вибух почуттів,
Як важко викарбовувати правду на скрижалях кам’яних!
Мені здається, мов я зараз відірвусь від неба
І побіжу до тебе,
А потім упаду на землю,
З якою я зіллюсь і стану тим єдиним,
Яким раніше існував,
До того, як я був убитий тим пристрасним коханням…
Я свої мрії кину у вогонь,
Аби тобі тепліше стало!
Твоя зневіра розірвала серце моє,
І розлетілися його уламки по просторому полю,
Мов льодинки,
І, сподіваюсь я, з’явиться із них,можливо,
Щось нове,
Щось вічне,
Мов моноліт, який зросте до неба
І не підніметься до нього жодна мрія зла…
Що змушує мене писати?
Щось неземне,
Але воно так близько,
Що здається, коли піде від мене,
Так серце вирве й забере з собою…
Я спробую порвати кайдани й втекти від нього…але…
Нічого не удасться !
Мій корабель…
Пливти він буде,
Аж поки не з’єднається зі скелею у пристрасному поцілунку,
А потім він потоне…
Розбитий…
І буде він щасливий десь спати на дні моря…
І буде бачити у сні кохання,
Але не те, що на землі!
Кохання без страждань,
Без погляду любимої,
Який відвернеться від тебе і без якого все погасне,
Він буде бачити таке кохання,
Якого не існує…
Ні ! Я зроблю все не так, як має бути !
Я стану звіром!
Я відвернуся від кохання!
Не забере воно у мене крила!
Я буду жахом для страждання!
Я увірвуся в континуум часів мов блискавка,
І знайду того, хто перший видумав любов,
Скрізь очі подивлюсь йому у душу
І подарю йому свою печаль…
Хай він впаде під тяжкістю її!
Створю свій образ з невловимих форм …
Об’ємні думки перетворюються в тіні…
Такі рухомі й мінливі,
Що важко їх зловити…
Нехай вони мене покинуть…
А ким я був раніше ?
«З закритими очима втікав я по спіралі часу,
Аж поки не зіткнувсь з тобою….»
