(з роману "Вимір любові")
Тихо й безлюдно було зараз серед руїн стародавнього грецького міста. Лише хвилі Чорного моря шелестіли неподалік, старанно облизуючи узбережжя. Навіть чайки зникли невідомо куди. Сонце стояло високо в небі і мовчало. Здавалось, життя покинуло це місце назавжди, але раптом маленька ящірка пробігла повз чоботи Айваза-Гірея, який сидів біля херсонеської мармурової колони, і стрімко сховалась під якийсь камінець.
Ось так блудний син повертається додому, невесело посміхнувся Айваз. Доля призвала його на батьківщину, котра зустріла його майже безлюддям на узбережжі чи просто життям, яке сховалось кудись від виснажуючої спеки. Звичайно, це було лише враження, неподалік жило своїми буденними турботами невелике приморське містечко, і десь на Шайтан-Мердвені* мабуть не припинявся рух людей, коней, візків. Але все це було таким само, як і тринадцять років тому, коли юний син кримського хана вирушив з Бахчисараю у своє майбутнє. На очах Айваза, якому вдалось побачити багато чого у світі, пройшло стільки бурхливих подій, котрі суттєво змінили життя міст, країн, народів, а тут, як він з легким сумом в душі і чекав на це, його зустріло все таке ж, що і було до його давнього від’їзду до Києва. Світ вирував, змінювався, а Крим залишався далеко на околиці світового життя. І це було болісно Айвазу, якому доля визначила зайняти місце батька в Бахчисарайському палаці.
Айваз-Гірей був молодшим сином хана. Коли він ще народився, калгой-султаном** вже був його найстарший брат Менглі, тому у нього ніколи і в думках не було, щоб уявити себе колись хазяїном ханського палацу у Бахчисараї, навіть в Ак-Мечеті*** він завжди мав бути лише гостем. Народила його не сама валіде, а черкешенка Самія, наймолодша дружина хана. Саме з цієї обставини найвищою посадою в ханстві, якої він міг дістатися у своєму майбутньому, було місце ханського візира в Черкесії.
Але він про це навіть і не думав у дитинстві, коли оволодівав мистецтвом поратись з конем і володіти шаблею та займався з придворним муалімом****, вивчаючи Коран. Йому просто було не до цього. Він мов би жив у іншому, далекому від ханського палацу, світі. Айваз полюбляв мандрувати кримськими шляхами з невеличким загоном нукерів*****, і ці довгі мандрівки виховали в його душі велику закоханість у рідну землю. Він знав, чим пахнуть розбишаки-вітри Донузлаву, що за Гезлевом, і яким ароматом насичені повітряні струмені яйли. Він міг із закритими очима відрізнити музику прибою в Кафі від судацької чи ай-тодорської. Він знав майже всі водоспади в горах на смак і добре знався на розумінні кольорів хвиль Кара-Денізу. ******
Коли йому виконалось шістнадцять років, батько послав його до Києва на навчання в Османії-Медресе. В Османії в ті роки працював дуже відомий у мусульманському світі філософ і історик Селім-ефенді Скоплянин. Приїхавши з Македонії до столиці Великої Злуки ще дванадцять років тому з тим, щоб краще зрозуміти природу виникнення цієї спільноти держав і досконало вивчити історію турецької частини міста, він так і залишився тут, бо Київ завжди зачаровував і прив’язував до себе людей з неабияким розумом. Селім-ефенді був невисоким, сухеньким, з сивою бородою та обличчям, густо покритим зморшками мудрості. І обличчя це робили незабутнім його дивні великі очі, в яких м’яко світилась доброта та молодість душі і яким хотілось вірити. А ще була у Селіма-ефенді дивовижна пам’ять, здавалось, всі книги, які він колись прочитав, були завжди відкриті саме на тій сторінці, котра була потрібна в цю мить. Селім-ага вважався кращим вчителем історії і Корану серед країн мусульманського світу, тому саме до нього на навчання відправляли своїх дітей не тільки вельможновладці Порти і Бахчисараю, а персидський шах та нащадки Великих Моголів з Індії.
Айваз, який уперше в житті вирушив в таку далеку дорогу, дуже хвилювався. Він багато чув про Київ від придворних у ханському палаці, і не було нікого, хто б сказав про це місто щось погане. Всім воно дуже подобалось, і кожний знаходив у Києві щось таке, що було близько до серця, незважаючи на те, що це було в основному місто кяфірів. Тому Айвазу, який у своїх мандрівках по Криму виховав у собі допитливість до нових місць, дуже не терпілося вивчити Київ. Він навіть вирішив перший тиждень повністю присвятити дослідженням київських вулиць і місцевостей, і лише потім заявитись в Османію на урок к муаліму Селіму.
Нарешті досить великий загін вершників з Криму зупинився перед воротами ханського палацу в Києві, який був зведений біля живописного озера на краю Голосіївського лісу. Татарське містечко під назвою Кримський Стан ще у роки Хмельницького почало будуватись між цим лісом і Совським яром, де турецькі майстри створили дивний сад для султанського гарему.
Своїми вузькими і кривими вуличками Кримський Стан інколи нагадував Бахчисарай, але життя тут дуже відрізнялось від кримського. По-перше, весь Стан розрізав навпіл великий шлях на південь, який від самого світанку і до пізньої ночі вирував неперервним та метушливим рухом в обидва боки. І в русі цьому не було того неспішного спокою, який царював на кримських шляхах, де кожний путівник прямував собі вперед чи то у роздумах про життя, чи просто в такт якоїсь довгої та сумної пісні. А тут всі поспішали, начебто побоювались не впоратись вчасно з усіма своїми справами, яких мабуть, було дуже багато. З Кримського шляху ця суєта мов би просочувалась вглиб у містечко по вузеньких вуличках разом з людьми, що мали тут свої справи. Тому тут можна було зустріти кого завгодно і почути будь-яку мову. Дивували жінки з відкритими обличчями та у незвичному одязі. Крім того, тут росли зовсім інші дерева, серед яких якось не так, зовсім не кримськими виглядали місцеві джамії, навіть муедзини інакше звали паству на намаз.
Було добре помітно, як місто впливає на життя Кримського Стану. Варто було проїхати зовсім небагато до Кримського мосту, як очам відкривався інший світ. Зовсім інші будівлі в кілька поверхів, незвично широкі вулиці, вимощені камінням, дивні колійники з маленькими дзвіночками та людьми всередині, ліпні ваяння людей, птахів та тварин на будинках, металеві химерні тиночки та загорожі, різнобарвні карети з поважними керманичами, ряди дерев вздовж вулиць – все це було іншим, але потрохи проникало у татарський світ Києва, як, власно, те ж саме відбувалось і на Турецькій горі по сусідству.
Разом з Айвазом приїхали на навчання і його однолітки з татарських родів Ширинів та Аргинів, Енвер та Азат. Хлопчики познайомились вже в стінах Османії-Медресе, де чекали на зустріч з муалімом Селімом-ефенді, і спочатку не дуже приятелювали. Своєрідні відносини, які існували в Криму між родами відбивались і в поведінці навіть малюків, а тут зустрілись хлопці, у яких почали пробиватись перші вуса. Але сивобородий вчитель знайшов якісь таємні стежки до їх сердець, що вже за місяць вони так і рвались на заняття в Османію і дуже кепкували, якщо одного з них не було на уроці.
Мудрий Селім-ефенді зробив їх не звичайними учнями, котрі мали нудячись зубрити чисельні сури Корана, а справжніми мандрівниками в дивовижну країну знань, з підкорених висот якої світ виглядав інакше, краще і зрозуміліше. А будь-яка мандрівка вимагає від її учасників взаємодопомоги та вміння знаходити вірні рішення. Він учив їх доповнювати один одного, ділитися тим, що зрозуміли першими, та, що найголовніше, шукати всім разом шляхи найкращого використання в житті здобутих ними знань.
А ще вчив він хлопців розумінню природності краси. У всякої краси на світі було своє походження, мов би Аллах уклав в неї крихітну частинку своєї безмежної душі. І було не тільки дуже цікаво відшукувати її світ у будь-чому навкруги, це переростало у захоплення, бо світ відкривався для хлопців новими своїми гранями. Спочатку сам Селім-ефенді частенько виходив з учнями за межі Османії і показував це у мандрах по Києву, звертаючи їх увагу на якісь дрібнички, які зазвичай не помічають заклопотані своїми справами люди, на посмішки зустрічних, на спів птахів у міському гомоні, вчив їх завжди підіймати очі і бачити небо, єднаючи з ним свою душу. А потім уже і вони самі утрьох вирушали на дослідження київського життя, знаходячи щось нове для себе, цікаве і красиве, і щиро ділились враженнями один з одним.
А ще кілька разів у рік муалім водив їх на вулицю Вишневий шлях, котра тягнулась під Козачою горою вздовж Либіді від Кримського моста і до Дніпра. Це була дивна вулиця. Засаджена вишневими деревами у два ряди обабіч дороги, вона міняла свій колір. Навесні, у квітні, вона буйно біліла, влітку наливалась на певний час червоним кольором, восени ставала сірою, а взимку взагалі перетворювалась у казковий білий шлях, бо з невідомих часів повелося тут робити зі снігу різноманітні ваяння людей, тварин і якісь невідомих істот, які стояли серед сплячих дерев. Та мабуть, цього було мало мешканцям вулиці, бо вони ще прив’язували до гілок засніжених вишень кольорові стрічки таким чином, що кожна з них було чи червона, чи зелена, чи жовта.
Саме тут Селім-ефенді пояснював учням, наскільки важливо людям відповідати своїми діями природності краси, щоб доповнювати світ, а не нищити нього. І лише тоді, коли він побачив в очах хлопчаків проблиски цього розуміння, вчитель дав їм знов прочитати незрівнянну поему “Лейла і Меджнун”, а вже потім перейшов до поглибленого вивчення Корану. І лише саме тоді Айваз зрозумів Аллаха. Раніше він уявляв його собі як суворого і справедливого озброєного вершника, який карає всіх невірних та віровідступників. Але зараз він побачив, що Аллах значно мудріший і зовсім не каратель, бо присутній у всьому, навіть у витворах кяфірів, що його душа ширша за всесвіт, що вона і є основою природності буття, яка відбивається у тій красі, котра керує всім навкруги.
- Муаліме, скажіть, будь ласка, а чи природна влада? – запитав якось Селіма-ефенді Енвер-Ширин.
- Коли влада красива – так, - відповів той, дивлячись в очі хлопчика своїм дивовижно молодим поглядом.
- Та чи може влада бути красивою, коли заради неї треба когось придавлювати? – підхопив бесіду Айваз.
- Перш ніж узятися за ятаган, сотню разів поміркуй, чи треба їм усі питання розв’язувати, - посміхнувся Селім-ефенді. – Не прилаштовуй Аллаха до себе. Бо маєш прилаштовувати себе до нього. Розуміючи при цьому його велич і його красу. А щодо придавлювання, зроби ворога другом. У чому більше природності, у дружбі чи у ворожнечі?
- А як же невірні? – подав голос і Азат.
- А що невірні? – обернувся до нього вчитель. – Якщо вони є – це потрібно Аллаху. Вбиває невірних не Аллах, вбивають їх люди. А чиєю волею, Аллаха чи шайтана, спробуй здогадатись сам. Що переможе в тобі, мудрість чи жадоба крові? Перевір себе перед Аллахом, і він дасть тобі правильну відповідь...
Одного разу у вільний від занять день Айваз захотів поспілкуватись з муалімом, щоб краще уяснити для себе одну з сур Корану, і відправився до Османії, де застав свого вчителя за розмовою з високим худорлявим чорнобородим чоловіком, який назвався Ярославом Рубаном. Айваз тихо, щоб не заважати. Присів осторонь і почав слухати бесіду свого вчителя з викладачем Могилянської Академії. Саме від них він почув уперше прізвища Вольтера, Руссо та інших енциклопедистів, і йому дуже захотілось познайомитись з думками цих далеких французьких мислителів. Ця бесіда двох учених не тільки захопила Айваза, а й глибоко вразила його душу, бо відкрилось раптом у свідомості хлопця, що він знає лише крихітну частинку цього світу, а, як з’ясувалось, існують і інші світи, цікаві, непізнані, нові... І він відчув непоборне бажання осягнути все, дістатися до глибин світових знань, як це зробив його улюблений учитель, який, як здавалось інколи Айвазу, був просто недосяжним у розумінні світу.
І Айваз почав ходити в Могиляку на уроки Рубана й інших викладачів, незважаючи на косі погляди школярів-християн. Пам’ятаючи слова Селіма-ефенді про мови, коли той стверджував, що можна легко навчитись будь-якої мови, якщо буде закоханим у кожне нове слово, він узявся за вивчення латини і французької та старанно поліпшував свої знання руської мови. Він таки прочитав твори французьких філософів і вже сам обговорював їх разом з Селімом-ефенді та паном Рубаном. Відкрив для себе він й глибокі думки Григорія Сковороди, які переспівувались з думками великих французів. Світ ставав для Айваза з кожним днем цікавішим і складнішим, але так захоплююче було кожний раз відкривати його нові дверцята. І жадоба до нових знань була такою потужною, що він навіть завітав частенько в Петровський університет та у Політехніку на уроки професорів Базидевича і Дюбуа.
І коли після трьох років навчання настав час їхати додому, Айваз рішуче відмовився повертатись. Він знав, що цим своїм рішенням накликає на себе гнів батька, але уявити себе серед тихого, повільного життя в Бахчисарайському палаці, серед пліток, змов і поговорів і терпляче чекати там на місце черкеського візира він не міг та й не хотів. Він щиро попрощався з Енвером і Азатом, які навік стали його кращими друзями, і довго дивився їм услід, коли вони вирушили Кримським шляхом в путь додому. Залишалось чекати на рішення батька, і Айваз, не зовсім упевнений, що воно буде м’яким для нього, почав було вже шукати на якусь роботу, щоб заробляти собі на шмат хліба. Але ханський берат, який привіз через місяць гонець з Криму, був не таким суворим. Батько залишав за ним його утримання, дозволяв жити у ханських посольствах у будь-якій країні, але поки ханські очі бачать світ, Айвазу заборонялось ступати на кримську землю.
Отже тепер Айваз був вільний у виборі своїх дій. І він з радістю продовжив своє навчання. Через три роки він розпрощався з Селімом-ефенді, оскільки вирішив поїхати до Праги. Його зараз цікавило католицтво, тому Айваз і побажав розширити коло своїх знань навчанням у празькому університеті. А ще через чотири роки, дізнавшись про руйнацію Бастилії в Парижі, він поїхав у вир революційних подій, що охопили Францію.
Париж дуже вразив його, перш за все великою відстанню між сірістю кварталів, де мешкали прості люди, і розкішшю тих же Лувру і Версалю. Хоча королівські палаци були вже подряпані революційними подіями, але неважко було уявити їх кількома роками раніше. Київ був простіший, там не відчувалась так сильно ця прірва між вищим світом та простим людом і в будівлях, і у відношеннях, як це було тут. Така ж прірва та ще ширша і глибша, як відзначив Айваз у свідомості, існувала і на його батьківщині. Він навіть спробував уявити собі можливу революцію в Криму і жахнувся від думки, скільки би крові могло там пролитися, якщо тут, у Франції, вона текла рікою...
В ці бурхливі революційні дні Айваз познайомився з одним з помічників Марата Жаном Давілем. Щось спільне було у поглядах на життя у обох, і вони немало вечорів провели разом, обговорюючи події, що відбувались, оцінюючи їх необхідність і правомірність, ділячись враженнями від тих постатей, яких революція зробила відомими і ватажками людей. Це відбувалось у маленькому будиночку на Монмартрі, який Айваз найняв для себе, біля каміна, до незлого вогню якого так приємно було витягнути втомлені від походів по паризьких вуличках ноги. Коли Давіль не приходив, Айваз проводив вечори у кабінеті за величезним столом, завжди заваленим книгами, які майже кожного дня купував ханський син у невеличкій книгарні, що була неподалік. Він занотовував свої враження і думки і дуже хотів, щоб усе це знадобилось йому у майбутньому. Хтозна, як ще буде в Криму, але Айвазу дуже хотілось, щоб на його батьківщині було таке ж сповнене природності життя, як він це відчув у Києві. І він хотів зробити це хоча б словом просвіти...
Після загибелі Марата Жан Давіль поїхав у Марсель, куди його послали обранником* від революційної влади, і Айвазу ще довгий час не вистачало бесід з другом. І були б його вечори нудними і довгими, якби не зустрів він одного разу за лаштунками Конвенту вродливу дівчину і палку революціонерку Жанетту Бельвуа, чиє прізвище мов би стверджувало істину, бо голос її був і справді казковим. А ще в неї були стрімкі чорні очі та розкішне руде до чорноти і витке волосся. Можна було годинами милуватись тим, як вона говорить і як кожне слово знаходить своє підтвердження у злетах її вій, у блиску очей, у гнучких змінах її постаті, що слідували за рухами її дивовижно красивих рук. Її батько колись був учителем танців у знатних сім’ях, а з початком революції рішуче перейшов на бік повсталих і навіть заслужив своєю діяльністю місце у Конвенті. На відміну від батька, який був більш помірним послідовником революції, у Жанетти було куди більше палкості і бажання досягнути змін якнайскоріше. А ще в неї не було ані натяку на те, що вона комусь підкорятиметься, і це дуже подобалось Айвазу, який сам був повний вибухової гордості і дуже поважав собі подібних.
Жанетті цей молодий, освічений чужоземець, зовні спокійний, але сповнений дивної душевної сили і полум’я, одразу ж припав до душі. До того ж він так багато і так цікаво розповідав про Велику Злуку, далеку країну, де свобода вже панувала більше сторіччя. Вони тепер зустрічались майже щодня, їх мов би тягнуло один до одного, бо обом хотілось розповідати і слухати, ділитися враженнями, навіть співати найкращі пісні своїх народів. Вони і не помічали, як будувався з обох їх берегів великої ріки кохання той місток, який мав колись нарешті з’єднатись.
Одного разу вона забігла до Айваза, щоб розповісти про останні події в Конвенті. Осінь, що вже наближалась, нагадувала про себе прохолодними вечорами, тому Айваз добре розпалив камін і грів над багаттям змерзлі під час вечірньої прогулянки руки. Коли вона вбігла до його світлиці, він раптом відчув, що земля уходить у нього з-під ніг, бо вона була настільки казкова у відблисках вогню, з сяючими очима і волоссям, яке, здавалось, ще не заспокоїлось від стрімкого бігу. Він швидко отямився, але враження щастя, яке так стрімко влетіло в його дім, так і залишилось з ним і тоді, коли Айваз готував каву по-турецькі, до котрої Жанетта пристрастилась за час їх зустрічей, і слухав її схвильовану розповідь про виступ Дантона у Конвенті, про її невеличку суперечку з батьком, про інші події на паризьких вулицях. А коли настала і його черга розповідати, і Айваз пригадав дивну вулицю Вишневий шлях у Києві і слова Селіма-ефенді про природність краси, він помітив раптом, як розширились її очі і в них промайнуло щось велике і невідступне, як усе життя. І він замовк на полуслові, коли побачив, як цей погляд стрімко наближається до нього. Жанетта мовчки підійшла до Айваза, закинула свої дивовижні руки йому на шию і жадібно припала устами до його губ. Айваз навіть зрозуміти нічого не встиг, він лише відчував руками її напружену спину, яка дрібно тремтіла, наче у цьому поцілунку для неї вирішувалось все. Та губи Жанетти розповіли його устам про всю глибину бурхливого почуття, яке її охопило нестримною хвилею. І він прийняв її поцілунок, ласкаво зануривши руку у казкове руде до чорноти волосся, котре пронизливо і ніжно пахло весняним бузком, і відчув раптом, як напруга стекла кудись з її тіла.
Також раптом вона відірвалась від нього, і не кажучи ані слова і дивлячись в очі Айваза поглядом, в який зібрався весь всесвіт, тремтячими руками почала розв’язувати поворозки на своїй сукні. Ця дивна навіть для французької жінки сміливість приголомшила його. Він розумів, що почуття затьмарили в її очах усе навкруги, що зараз її полум’яність притлумила розум і кинула у вихор непереможної пристрасті. І саме у цю мить Айваз зрозумів – він кохає цю дівчину з рудим волоссям і білосніжною шкірою, кохає так бережно і чисто, що що ніколи не дозволить будь-чому забруднити це почуття до неї. Він рухом руки спробував заперечити її діям, але прочитав в очах навпроти, що будь-які заперечення не приймаються. І коли сукня впала до її ніг, Жанетта подивилась на нього зовсім іншим поглядом, у якому Айваз прочитав нестримне бажання підкоритися волі цього випадку і запитання, як він скористається цією волею.
Айваз дивився на її м’які плечі, які плавно перетікали у руки, що впали вздовж тіла і втратили на мить свою зміясту гнучкість, на її дивні у своїй жіночості повні груди, котрі схвильовано тягнулись до нього з кожним її глибоким подихом, на її округлі стегна, краса яких підкреслювалась бездоганними рисами довгих ніг, і раптом йому пригадались слова вчителя про природність краси і красу влади. І він зробив крок до неї, поцілував ніжно туди, де шия солодко зливалась з плечем, після чого опустився на коліно, обійняв її стегна і притулився гарячою щокою до прохолоди її тіла. А потім обережно взяв її на руки, відніс до ліжка, накрив ковдрою, сів поруч і дочекався, коли вона розплющить очі, які замружила у тривожно-солодкому чеканні.
- Кохана моя, я зроблю все, щоб ти стала моєю справжньою дружиною, - тихо і ніжно сказав Айваз, коли їх очі потягнулися назустріч теплим сяйвом. – Бо ти – саме щастя. А щастя треба плекати, як і всю красу у світі...
І він дочекався, поки вона заснула, гладячи доброю рукою її волосся і шепочучи найкрасивіші слова, які тільки знав. І довго ще сидів поруч, дивлячись на сплячу дівчину і занурившись в роздуми про ту неперевершену природність краси, яка подарувала йому справжнє кохання...
З цієї миті навіть неспокійні паризькі дні дарували Айвазу сонце. Кожна зустріч з Жанеттою була новою, наповненою новими кольорами і відчуттями, які все більше наповнювали його душу чимось великим і нескінченно щасливим. І скоріш за все він би так і залишився біля свого щастя до кінця днів своїх тут, на берегах Сени, але одного дня він отримав тривожного листа з батьківщини.
Писав його товариш Енвер-Ширин. Він повідомляв, що батько Айваза несподівано помер, і це дуже схоже було на отруєння. У ханському палаці воцарився його старший брат Менглі-Гирей, у якого, схоже, не все гаразд зі здоров’ям, і тому він позбавляється від молодших братів, бо вже троє вмерли при загадкових обставинах, а серед двох, що залишились, лише Айваз був недосяжним для нового хана. У дивані серед карачеїв* не було ладу: Мансури і Яшлави намагаються переважити Ширинів та Аргинів, збуджуючи проти них Седжетів та Баринів. Чорний народ у Криму збуджений, а в Буджаку було велике повстання рабів, з яким не управились навіть і турецькі залоги Очакова та Ізмаїла, так що прийшлось звати на допомогу злуцьке військо. Та це спричинило нові труднощі, бо повсталі почали вимагати замінити турецькі залоги на злуцькі, від чого вже загострились відношення самого Криму з Оттоманською імперією. Здавалось, як вважав Енвер, султан вирішив за рахунок розбрату в Криму просто захопити його і приєднати до своїх володінь.
Айваз зрозумів, що йому негайно треба було вирушати на батьківщину. За зборами його ввечері і застала Жанетта. Вона слухала його розповідь з тривогою в очах і, коли він закінчив, дівчина висловила палке бажання їхати разом з Айвазом. Та коли він спробував м’яко відмовити їй у цьому, вона перетворилась вмить у маленьку фурію, котра не бажала знати будь-яких зауважень. Айваз тримався до останнього, але Жанетта знайшла зброю проти його неприступності і після вечері, коли він задрімав від втоми і чисельних думок, які тривожили його свідомість, вона роздяглася, прокралася до нього в ліжко і, розбудивши ханського сина, притулилась до нього так солодко і гаряче, що він вже не зміг устояти перед цим духмяним наступом такої бажаної його серцю краси...
- Тепер вже я справжня твоя дружина, - хитренько посміхнулась вона пізніше, ніжно притулившись до втомленого тіла Айваза, а потім поцілувала його і посерйознішала. - Я хочу бути з тобою всюди, куди зве тебе твоє серце, бо сама вже стала його частинкою. А якщо тебе не буде поруч, то і сенсу жити для мене немає...
В останній вечір Айваза в Парижі в оселі Бельвуа відбулось щось схоже на весілля. Присутніх було небагато. Був батько Жанетти та ще два члени Конвенту, які були знайомі з Айвазом, був Жан Давіль, котрий заради цієї події пролетів пів-Франції з Марселю, прийшов сюди і мутеселім* з султанського посольства Алі-ага, який колись теж був учнем Селіма-ефенді. Айваз накинув на шию Жанетти багате намисто з індійських перлин, а вона у свою чергу подарувала йому старовинний перстень з печаткою свого роду, який вів своє походження від лицаря Антуана Бельвуа, який ходив колись у хрестові походи...
А наступного дня Айваз з Жанеттою вирушили до Києва. Там на них уже чекав Азат-Аргин. Від нього Айваз довідався, що вже всі його брати покинули цей світ і що тепер він може повернутись в Бахчисарай як хан, але в самім ханстві діється зараз щось страшне, бо ногайці на чолі з Мансурами почали справжню війну проти родів з півострова. Цей рід якимось чином захистився негласною підтримкою султана, який розв’язує йому руки, тому Мансур засіли в Керчі і звідти набігають час від часу на чужі бейліки**. Вони спустошили три тижні тому Кафу при повному мовчанні турецької залоги і султанського візира, обложили фортецю Арабат і вже намірились йти походом на Карасубазар, Ак-Мечеть і сам Бахчисарай. Проти Мансурів збирає сили Енвер-Ширин, який недавно очолив свій рід, і саме він добився, щоб на Малому дивані*** Айваза оголосили ханом. Раби в Криму бунтують та намагаються будь-яким чином пробратись на злуцькі землі, немає єдності і серед чорного народу. Тому багато чого залежало сьогодні від Айваза, і чим скоріше він з’явиться у Бахчисараї, тим легше буде розв’язати клубок усіх складних питань, який заплутується міцніше й міцніше щодня.
Вислухавши все це, Айваз зрозумів, що йому треба з’явитися в Криму несподівано, щоб за рахунок цього перехопити керування подіями у роду Мансурів. Він обговорив з Азатом, як це зробити найкращим чином, і, коли той одразу ж поспішив додому Кримським шляхом, не гаючи часу відправився до гетьмана Великої Злуки Юрія Скоропадського. На диво Айваза той уже був зайнятий кримським питанням. До того ж у гетьманській світлиці сиділи молдавський господар Іпсіланті і грузинський цар Багратіоні****. Як з’ясував Айваз з розмови керівників держав, це султан розпочав таку небезпечну гру, щоб посилити свій вплив на країни, з якими межувала на півдні Велика Злука. І скоріше за все, як вважав Іпсіланті, який уже добре послужив Оттоманській імперії, Порта хоче просто приєднати до себе ці країни, щоб ті не приєднались до злуцької унії. Іншого виходу, як попроситися до Злуки, у них не було, і це за три години прискіпливого вивчення всіх донесень, котрі отримані були за останні два місяці таємною гетьманською службою, зрозуміли всі присутні. І на наступний день Айваз підписав свій перший у житті фірман про вступ Кримського ханства до Великої Злуки, а потім поставив свій підпис і на Злуцькій Угоді* разом з керманичами Грузіі і Молдавії.
До від’їзду з Києва залишалось ще два дні, і Айваз вирішив спочатку провідати свого вчителя Селіма-ефенді і познайомити того з Жанеттою. Муалім зустрів одного з найкращих своїх учнів з радістю. Незважаючи на хворобу ніг, яка не дозволяла йому багато рухатись, він навіть повів Айваза з дружиною на найвищий у місті мінарет Османії-Медресе, щоб показати Жанетті всі обрії Києва. І дуже був радий, коли Айваз відвіз його на улюблену свою вулицю Вишневий шлях, яка зараз червоніла спілими вишнями. А потім до пізньої ночі розмовляв з новим кримським ханом і його красунею-жінкою, посміхаючись душею тому, як змужнів його улюбленець і що він справді гідний бути відповідальним і мудрим керівником своєї держави.
- Мабуть, ми вже не побачимось, - сказав на прощання старий Селім-ефенді. – Але я дуже задоволений тобою. Бо ти відчув суть природності. Тому кожний твій крок буде сто разів перевірений твоєю свідомістю і твоїм серцем на його вірність. І дружину ти обрав собі розумну, красиву і, як бачу, віддану тобі до нестями. Отже є в тебе три багатства: твій розум, твоє кохання і твій народ. Будь твердим і мудрим, і всі твої багатства залишаться з тобою...
В останній день Айваз показав Жанетті Київ. Вона була настільки вражена побаченим, що весь час на їх шляху до Пристані, що на Чорному морі, згадувала його вулиці, у кожної з яких було своє обличчя, водограї Ермітажу, Гетьманських садів і Петровських Алей, мелодичні дзвіночки колійників та величні у своїй красі дніпровські мости. А ще її вразили самі кияни. Вони були різні. Мешканці Турецької гори були не схожі на амстердамців, новомосковці відрізнялись від малопражан, навіть управлінці з Гетьманської гори легко впізнавались у людській юрбі. Але всіх їх єднала посмішка, котра сяяла в їх очах. І це була не та посмішка, яку люди надягають заради благопристойності, вона йшла з глибин душі. Це була посмішка, притаманна щасливим людям. Айваз згодився з Жанеттою і признався, що сам колись зробив для себе це відкриття. Мабуть, саме посмішка мала бути на гербі Великої Злуки, але право на те, щоб посміхатись разом із злучанами, Криму треба було ще завоювати. І Жанетта стихла, розуміючи, що думки Айваза зайняті зараз зовсім не Києвом.
У Пристані на них вже чекав невеличкий корабель, на якому нового хана зустрів все той же Азат-Аргин. Йти прямо у Гезлев було не зовсім безпечно, тому краще було висадитися десь на південному узбережжі, яке було недоступне для бунтівних Мансурів. Але Айваз не схотів йти в людну Балаклаву, вирішивши ступити на кримську землю біля руїн старовинного грецького міста Херсонесу. Хай вже там зустрічає його Енвер-Ширин, навіть коли Айвазу і доведеться почекати кілька годин. Так і вирішили друзі.
Вітер начебто взявся допомагати Айвазу, одразу ж наповнивши собою вітрила і розігнавши корабель так, що за ним не встигали чайки. Айваз весь час провів на капітанському містку і вдивлявся в обрій у надії першим побачити за водними далями милі серцю риси рідних берегів. Жанетта не хотіла відволікати його від своїх думок, тому стояла трохи осторонь і дивилась на нього уважно та закохано, бо було в постаті Айваза щось нове, мов би він всією своєю душею тягнувся туди, де чекала на нього рідна земля. І коли нарешті вдалині з’явились знайомі його очам урвища над морським прибоєм, Айваз повернув до неї свої очі, повні щасливих сліз.
- Ось він, мій Крим... – обійнявши Жанетту рукою, сказав Айваз і радісно засміявся. – Я знов з тобою, рідна земле...
Біля Херсонесу з корабля спустили на воду човен, в який сіли Айваз з Жанеттою та двійця гребців. Але Айваз відібрав в одного з них весло і, заспівавши старовинну татарську пісню про повернення додому, не випустив його з рук до самого берега. І вже там, перенісши свою кохану на руках через піну прибою, впав на пісок і поцілував рідну землю, зустрічі з якою чекав стільки років...
І тепер, сидячи біля старовинної колони, Айваз ще не знав, що на нього чекає бурхливе засідання в Малому дивані, де він проголосить війну бунтівникам і зможе роз’яснити карачеям необхідність змін у країні, і що він підпише фірман, який надасть волю рабам, і що саме вони складуть основну силу його війська, яке розтрощить Мансурів і їх приспішників, і що через кілька років його самого оберуть гетьманом Великої Злуки. Він тільки палко бажав змінити життя у своїй країні так, щоб і її головною рисою стала посмішка на устах всіх кримчан незалежно від віри і мови, щоб життя це вирувало і зробило його улюблений Крим знаним у всьому світі.
- Твоя земля – це справжній рай, - наблизившись, сказала Жанетта, яка надала чоловіку час побути сам на сам із своїми думками, прогулюючись неподалік і насолоджуючись дивною красою, що розкинулась перед її очами.
- Ні, це ще не рай... – з щасливою посмішкою відповів Айваз, побачивши загін вершників з Енвером-Ширином на чолі, який стрімко наближався до них з боку Балаклави. – Але він буде. Здається для цього Аллаху потрібна і наша допомога...
І після радісної зустрічі зі старим другом, Айваз вирушив у майбутнє, тим самим шляхом до раю, який він чітко бачив у своїх думках.
***
* Шайтан-Мердвен – Чортові Сходи (татар.). Старовинний горний перехід поблизу м. Форос
** Калга-султан – престолонаступник у Кримському ханстві
*** Ак-Мечеть – місто на р. Салгір (за книгою “Любов в помаранчах” – Сімферополь), місце перебування калги-султана
**** Муалім – вчитель (араб..)
***** Нукер – кінний боець
****** Гезлев, Кафа – кримські міста (за книгою “Любов в помаранчах” – відповдно Євпаторія і Феодосія), Кара-Деніз - турецька назва Чорного моря
* Обранник - депутат
* Карачеї – преставникі родів у Малому дивані в Кримському ханстві
* Мутеселім – чиновник турецького посольства
** Бейлік – землі, які знаходились у володінні того чи іншого роду в Кримському ханстві
*** Малий диван – рада преставників родів в Кримському ханстві, яка вирішувала головні питання держави і могла обирати нового хана
**** Багратіоні - грузинська сім’я, представники якої зіграли визначну роль у розвитку Великої Злуки на поч. 19 ст.: Давід – цар, син Георгія ХІІ, засвідчивший приєднання Грузії до Злуки, Іоанн – письменник, вчений, просвітник, син Георгія ХІІ, гетьман Великої Злуки в 1815-20 рр., Теймураз – визначний полководець, головнокомандуючий військом Великої Злуки під час войни з наполеонівською Францією, син Георгія ХІІ
* Злуцька Угода – верховна грамота, в якій викладені основні закони і порядки Великої Злуки. Підпис керівника тієї чи іншої держави на Злуцькій Угоді свідчить про вступ її до цієї спільноти свободних країн
ID:
181556
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.04.2010 13:54:36
© дата внесення змiн: 03.04.2010 13:54:36
автор: Алексей Смирнов
Вкажіть причину вашої скарги
|
