Не ніч...
А смутно й холодно душі...
І не світа уже в черѓовий ранок.
Лиш промінь світла пробиває крізь кущі
Заледенілий місяця серпанок.
І б'є...і стогне...і кричить...
І забиває вітром вікна,
А потім стихне...і мовчить...
Та все одно не видно світла.
Гойдає...Спинить...і усе..
І будь-що-будь...а не світає.
Колише...крутить і несе..
Здавалось, мить - а не зникає.
Не відпускає і болить.
Часом, буває, завмирає....
Мабуть, втомилося і спить.
Як гляну - і зовс́ім немає...
Злякалося, втекло й сидить
На теплій п́ечі в ріднім краї,
Сховало сонце і тремтить.
-Згубила шлях до свого раю.-
Сказало пошепки й мовчить.
...а далі що робить, не знаю...
іду кудись...коротка мить..
І розумію, що втрачаю...
І йду туди, де світ чужий.
і знову , й знов себе караю,
За те, що в грудях правда спить,
а я їй Сонце заступаю.
І ось воно, таке мале
Пита, чи справді його знаю.
А я мовчу...і щось не те..
....і щось стривожено шукаю...
-Я твоє щастя....
- Ти ще є?!А я гадала, зовсім зникло...
-Не зникло ....То була не ти...
А я дивлюсь, і сонце видно...
Воно всміхнулося мені,
І кинуло в кишеню світло.
Саме ж закуталось у сніг
І полетіло разом з вітром...