(Присвята Кобзарю)
Прийшла до тебе і молюся, як на Причасії святім,
Я ніби на війні і б'юся за існування в святі цім.
Я випрямитись хочу часом - підстав мені своє плече,
Бо так, як і тебе, Тарасе, мене неправдонька пече.
Ти будь для мене братом рідним, бо я без брата і сестри,
Та словом щирим і погідним сльозу з очей моїх зітри.
Де наша гордість - позабута? І так мене оте болить,
Нам треба рвати, рвати пута, та Україна, ніби, спить.
Прийшла до тебе і молюся за себе, за усенький світ,
Тут я до слова притулюся, святого, наче Заповіт.
О, як тебе нам нині треба! Твій шлях так швидко відгорів...
Я знаю: все ти бачиш з неба. Такого ти життя хотів?
Щоб наживалось панство досі, Всевишнього не боячись,
Воно ж не голе і не босе, як ти, Тарасе, був колись.
Ти думаєш: нам легко нині, не наймитуємо в світах?
І в чужині, немов в пустелі, долаємо страх, і жах.
Тепер я, брате, розумію, як важко правди хрест нести,
Та не впаду і не зомлію, я - сильна, бо зі мною - ти.
Прийшла до тебе і молюся...Скажи: як побороти зло?
У твого слова жити вчуся. Ти - правди вічне джерело!
Слава Україні! 
